Читати книгу - "Заручниця його історії , Єва Райн"

Він відкриває аптечку і викладає на столик все необхідне: антисептик, бинти, ватні диски. Його рухи впевнені, але водночас обережні. Сідає поруч зі мною, бере мою руку в свої й уважно розглядає садна на долонях.

– Буде трохи пекти, – попереджає, відкриваючи пляшечку з антисептиком.

Я киваю, спостерігаючи за тим, як його сильні руки працюють з неймовірною обережністю. Хоча… я б на його місці мабуть радше злилась, ніж так турбувалась. Він обережно проводить ватним диском по порізах, і я закушую губи, коли антисептик починає діяти.

– Потерпи, – каже Марк тихо, навіть не піднімаючи погляду. Його брови зведені, обличчя зосереджене, наче він вирішує складну задачу.

Мені подобається цей вираз. Він серйозний, навіть трохи суворий, але за цим я бачу турботу. У якийсь момент я ловлю себе на тому, що його пальці – теплі, впевнені – викликають у мене дивне відчуття безпеки і навіть біль притуплюється.

– Ти це часто робиш? – питаю, намагаючись відволіктися від печіння й від думок, які стають занадто особистими.

– Що саме? – Він піднімає очі на мене, а я відчуваю, як тепло його погляду пробирається крізь мене.

– Обробляєш рани, – кажу з невимушеним тоном, хоча всередині мені зовсім не спокійно.

– Бувало. – Він злегка усміхається. – Але переважно собі. Я майстер потрапляти в неприємності.

– Навряд чи вправніший за мене, – не втримуюсь від сарказму.

– Не заперечую, – відповідає, і його усмішка стає ширшою. Але потім він знову зосереджується на моїй руці. – Ось так. Готово.

Він м’яко випускає мою руку й переходить до другої. Намагаюсь не дивитись на нього занадто довго, але це важко. Його обличчя так близько, а в його очах відбивається щось, що я не можу зрозуміти.

– Чому така тиха? Дуже боляче? – питає, не підводячи очей.

– Ні. Просто думаю, – відповідаю коротко.

– Про що?

– Про те, що ти можеш бути не таким страшним, як мені здавалося.

Він піднімає погляд і дивиться на мене.

– Я здавався тобі страшним? Це висновок після того, як я тебе викрав?

Я знизую плечима.

– Люди – не лише чорне чи біле. Ти ж сам це знаєш.

Він задумується, а потім знову повертається до обробки ран. 

– Можливо, ти права. З тобою я хотів би бути білим.

Моє серце на мить завмирає.

– Приємно це чути. – усміхаюсь йому. Але обличчя Марка враз темніє, наче на нього находить темна важка тінь. 

– Агато, я, можливо, вбив свою дружину. – від цих слів відчуваю, як тіло пронизує ще сильніший холод, аніж коли я була в нічному лісі. – Тому не раджу ідеалізувати мене… 

За добу до подій

– Заміський комплекс “Сяйво” – кажу таксисту і той невдоволено буркає, що там дорога місцями погана. Ха! Звідки мені знати, яка та дорога, я в цьому місті вдруге в житті і то тому, що мене вперше запросили на справжній ретрит та обмін досвідом письменників детективного жанру. Знала б я тоді, чим він завершиться… 

Але поки єдиною моєю проблемою було туди доїхати по справді так собі дорозі. 

Комплекс виринув з-за пагорба так несподівано, що довелось увімкнути геолокацію та перевірити, чи справді я там, де маю бути. 

Що ж, місце затишне і атмосферне, повітря свіже і пропахле соснами і хвоєю. Краса ж! 

І господиня комплексу – мила жінка з коротким кучерявим волоссям та величезним кудлатим песиком – провели відразу до зали, яка, попри сподівання, виявилась поки дещо пустою. 

Кілька жінок невизначеного на перший погляд віку своєю зграйкою. Пара зовсім молодих дівчаток-студенток, схоже з місцевого ВУЗу, поважний чоловік років 50-ти у старомодному класичному костюмі – от поки й вся публіка заходу. Навіть з виду трішки нуднувато… 

А потім я побачила його. 

Той чоловік не сподобався мені відразу. 

Виглядав він не як цінитель літератури, а як справжній бандит. Та й в його очах такий глухий смуток і безвихідь, що, схоже, кілька хвилин його життя, певно, цікавіші за всі ті аматорські романи, що новачки в жанрі, серед яких і я, презентуватимуть тут. Ще тоді треба було мені тікати, а не дослуховувати найнуднішу лекцію в моєму житті! 

Лекцію я дослухала. Трішки неввічливо було першою вийти в коридор, бо надто мені вже спекотно було в залі. Щойно віддихалась та повернулась до реальності, як почула, чи радше відчула, якийсь рух позаду. Не встигла обернутись – як мене притисли до стіни, а до обличчя – якусь серветку з гострим запахом… 

І тепер я їду пристебнута кайданками до ручки дверцят величезного “Джипа” по дорозі від “Сяйва”, але, здається, не в місто. 

Викрадач письменниці-невдахи, тобто мене, сидить за кермом авто, яке нагадує його: великого, похмурого. Від нього віє небезпекою і чимось ваблячим і таємничим. Він не лякає мене навіть після того, як у глухому і безлюдному коридорі бібліотеки закривши рота мені своєю величезною лапою, потягнув до чорного виходу.