Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

«Він думає, що я засмутилася через… те, що розповів мені? Про те, що дізналася про світ за Стіною? Так, мені це неприємно. Я в шоці! Я вражена! Але це не те, що так засмутило... Чому він це не розуміє? Чому весь час відштовхує мене, хоча спочатку... приручає?»

Нічого не відповівши йому, відвернулася.

— Ріко!

— Ще що? — вигукнула роздратовано. Але, повернувшись до Реда, побачивши його зелені очі повні туги та ніжності, я розгубилася. Мій рот трохи розплющився, та вирвався стогін... Ред з-під насуплених брів дивився на мене, так ніби я була чимось бажаним, але недосяжним... Немов я була зіркою. Його власною недосяжною зіркою!

Я проковтнула.

Ми деякий час мовчки дивилися один на одного. Я боялася своїх думок, своїх почуттів, своїх бажань… Ред немовби теж боровся з чимось у собі. Він першим перервав наше мовчання.

— Чи дозволиш мені лягти поруч? — спитав хрипким голосом.

Я не відповіла.

— Ріко, я не… — прочистив горло. — Я не буду… — але знову затнувся.  — Я…

Мовчки підсунулася до нього. Хлопець нарешті невпевнено посміхнувся.

— Знаєш, ти дивовижна, — прошепотів, лягаючи поряд зі мною та накриваючись ковдрою.

Я промовчала. Деякий час Ред теж дивився на мене мовчки. Потім ліг на спину та подивився на зоряне небо. Я пересунулася та лягла зручніше, повернувшись до нього обличчям.

— Знаєш, учора я довго дивився, як ти спиш. Не міг заснути… — незважаючи на мене, промовив хлопець.

— Це кумедно та моторошно трохи. А часто ти спостерігаєш за сплячими людьми? — хихикнула я, нарешті розслабившись.

Ред повернув до мене голову.

— Ні, — усміхнувся. — Ти була дуже гарна. Така безтурботна. У тебе не з'являлася ось ця зморшка між брів, — в цей момент він простягнув руку та доторкнувся до мого перенісся, але відразу різко прибрав руку, наче обпікся. — Вибач.

Я мовчки спостерігала за Редом, він мовчав. Його оксамитовий погляд огортав теплом та спокоєм.

— На добраніч, Реде, — прошепотіла я, коли зрозуміла, що більше не в силах боротися зі сном.

— Солодких снів, Ріко, — почула крізь сон.
 

***
 

Мене хтось ніжно гладив по щоці. Якесь приємне відчуття тепла розлилося по всьому тілу... Я розплющила очі та побачила обличчя Реда. Він лагідно торкався моєї щоки кісточками пальців.

— Доброго ранку, красуня. Вже час вставати. Скоро Підйом, а нам ще треба вибратися звідси.

Я напружилася, бо намагалася зосередитися на словах Реда, а не на його теплих пальцях та чарівних зелених очах. Він зараз був надзвичайно гарним...

Ред мовчки уважно розглядав мене, потім хитро підморгнув, і, здається, я залилася фарбою.

— Не можу зрозуміти твої емоції, — примружився. — Збентеження, змішане з образою та злістю, і все це приправлене радістю та... Ріко, це навіть для тебе дивно... — підняв одну брову.

«Він читає мої емоції як книгу… А-а-а-а! Треба міняти тему…»

— Вибач, що ти сказав? — розгублено пробубоніла я та села.

Ред трохи відсунувся.

— Не має значення, — усміхнувся. Але одразу переклав тему: — Я знайшов тут умивальник… Вода там не зовсім тепла, але… цивілізація! — підморгнув.

— Так, я знаю! — з диким роздратованням відповіла йому та встала. — А ще тут є туалет для відвідувачів! — випалила гнівно та попрямувала саме туди, не забувши прихопити тренувальну форму.

***
 

Коли я повернулася, Ред уже передягся у свою.

— Спасибі, вгадала з розміром, — загадково усміхнувся, розглядаючи мене.

— Чудово! — тільки й відповіла я, намагаючись стримувати своє роздратування.

— Як спалося? — Ред явно намагався розговорити мене.

— Нормально… Трохи твердувато…

— Згоден, а ще не звично. Все-таки ліжко є ліжко.

— Реде! — не витримала я. Хлопець стривожено глянув на мене. — Досить! Досить бути люб'язним зі мною... Я... Я не розумію... Я... — у цей момент у мене з очей бризнули сльози. Мені чомусь стало дуже шкода себе... Я не могла зупинитися.

Ред явно розгубився, потім швидко підійшов до мене.

— Маленька, йди до мене, — притягнув мене до себе.

Я безвольно піддалася та, уткнувшись йому в груди, заплакала.

— Ну, ти чого? — гладив Ред мене по голові. — Ти сильна! Ти впораєшся!

Я ще більше заплакала.

— Пробач, пробач… Знаю, тобі важко. Не можна було все вивалювати це на тебе. Але… Ріко, подивися на мене.

Я замотала головою та ще сильніше уткнулася йому в груди, ридаючи.

— Будь ласка, подивися на мене, — ніжно попросив хлопець. Можливо, саме через тон його голосу я дозволила йому подивитися на мене.

— Ріко, все буде добре! Ти мені віриш?

Я мовчала. Ред  дивився мені просто у вічі.

— Ріко, ти віриш мені?

Дивилася на нього мовчки, а на моєму обличчі котилися сльози.

— Я не дам тебе образити. Ніколи! Чуєш, ніколи нікому не дозволю тебе образити? Обіцяю! Віриш мені? — його смарагдові очі були сповнені надзвичайного вогню рішучості та захоплення, що я не змогла, навіть якби дуже хотіла сказати йому «ні». Але я й не хотіла… Я кивнула.

Ред знову міцно притиск мене до себе.

— Ох, Ріко, якби ти знала... — пробубонів він кудись мені у верхівку.

— Я й хочу знати... — схвильованим голосом відповіла я.

— Ще не час... — тон його голосу був дуже м'який, ніжний.

— А коли? — схлипнула.

— Ти сама зрозумієш, — видихнув мені у верхівку.

Я ще кілька разів схлипнула.

— Думаєш, я... думаєш, у мене це теж що у Ебби? — раптом, схлипуючи, промовила я.

— У Ебби? — не зрозумів Ред і заглянув мені в обличчя.

— Ну, ці перепади настрою... Тіс каже, що це у мене критичні дні... — знову схлипнула я. — Але може... Може, на мені теж застосувати ту штуку... — вже трохи заспокоївшись, сказала я.

— Яку штуку? — хлопець насупився.

— Ту, що в Бетті... — відповіла обережно.