Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

Він відсунувся.

— Бетті використовувала деактиватор? На Еббі?

Кивнула.

— От чорт! — Ред випустив мене з обіймів і нервово провів рукою по обличчю.

— Ага. Я теж так подумала, коли побачила цей… деактиватор в дії.

— Коли вона його використала? — тон хлопця раптом швидко змінився. Він став... сердитим?

— Вчора... Перед вечірнім тренуванням... — відповіла обережно та насторожилася.

Ред нервував. Я не хотіла підливати олії у вогонь... Але він раптом заходив туди-сюди, потім зупинився й перевів погляд на мене.

— Чому?

— Ебба напала на мене... У Бетті не було вибору, — спробувала я виправдати подругу.

Він одним рухом опинився біля мене та схопив за плечі.

— Розумієш, вона повинна сама... Сама з цим впоратися! Їй важко зараз, але… вона повинна сама… «Деактиватор» — це не вихід!

— А якби вона мене задушила? — підняла я одну брову.

Ред опустив мене й відступив на крок.

— Продовжуй!

— Ебба була неосудна.... Після «деактиватора» вона заспокоїлася... Стала веселою... Навіть занадто... Наговорила мені купу незрозумілого... Нісенітницю якусь... — пожала я плечима.

Хлопець насторожився, продовжуючи вирувати мене поглядом:

— Що саме?

— Сказала, що бачить майбутнє! — роздратовано відповіла я й склала руки на грудях.

Ред завмер, а його зіниці розширилися від подиву.

— От і я теж так зреагувала… — кивнула на хлопця. — Вирішила, що це маячня якась. Але мене одне збентежило... На Тренуванні вона зголосилася битися в парі зі мною проти вас чотирьох... Якби я не знала Еббу, то... А потім вона раптом сказала, що передбачила результат заняття... Що з'явиться «міс Піґґі» і цей... Тренер… Сінг, здається… А потім ще наше… побачення… Хоча тут уже підіграла я…

Ред мовчки спостерігав за моєю тирадою.

— Це я тебе попросила потанцювати зі мною! Сам би ти навряд чи до такого додумався... — і тут я несподівано різко та голосно засміялася. Я сміялася так, що почав боліти живіт, але я не могла зупинитися. Ред мовчки спостерігав за мною. Глянула на нього, і захотілося сміятися ще більше... Я опустилася на коліна, а потім лягла на землю, і все сміялася, і сміялася... А Ред мовчки дивився на мене.
 

***
 

Хвилин за п'ять це пройшло. Швидко, різко, наче хтось витягнув одним помахом руки весь сміх із мене. Ред допоміг мені підвестися.

— Вибач... — тільки й сказала я.

— Це ти мене вибач. Я тут нічим не міг тобі допомогти. Тільки ти сама! Ти сама маєш упоратися. Подолати це. Потім буде простіше.

Я кивнула. Почувалася, якщо чесно, погано. У душі наче скреблися кішки…

— Нам уже час, — промовила розгублено. — Треба прибрати речі... Я згодом все заберу звідси, — підняла ковдру.

— Ріко... — покликав мене Ред. Я обернулася. — Давай десь тут їх сховаємо, — він кивнув на ковдри.  — Може колись…

— Хочеш це повторити? — розгублено запитала я.

— Ну... — Ред лукаво закотив очі. Я пирснула. — Ні, я серйозно! Просто вчора… гадаю, це було не зовсім нормальне побачення. Але з огляду на нашу з тобою... ненормальність — це було... нормально, — він обережно взяв мене за руку та подивився на подарований браслет. — Мені хотілося б це повторити, — чітко промовив він, — трохи покращивши… — і загадково посміхнувся. Я, не відриваючись, дивилася на нього. — Згодна? — підняв на мене очі — ці смарагдові вогники, що знищують мене ущент.

— Є… — я прочистила горло. — Тут є одне місце…

Ми склали ковдри в рюкзак, де лежало не зворушене печиво та пляшка з водою, а потім я сховала це все в одному густому чагарнику.

«Навіть якщо хтось знайде... навряд чи можна буде дізнатися, чиє це все...»

— Ходімо! — покликала Реда.

Вже біля дверей він гукнув мене, обернулася. Несподівано Ред потягся та поцілував мене в щоку. Я здивовано дивилась на хлопця та чомусь тихо видихнула:

— Дя-я-я-якую...