Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

Мені було сумно, що ця ніч пройшла так швидко... Що закінчився цей ранок в Оранжереї... Що я дізналася у Реда не все, що мала дізнатися... Що ще стільки запитань залишилося без відповіді та що з'явилися ще й нові... Було сумно, бо того, що я бажала та очікувала — не сталося... і що залишилася якась недомовленість із Редом, а можливо й непорозуміння... Ще було сумно через те, що наразі Тренування, а я ще й Помічник Тренера — посада, яку нав’язали Дорослі... Мені було сумно, що розпочався цей новий звичайний день...

   Але я тішилася з того, що тепер, можливо, дехто сумує з тих самих причини разом зі мною...

 

***
 

Саме з такими думками я йшла на ранкове Тренування.

Ми з Редом благополучно спустилися до підвалу Адміністративної будівлі, а там уже знайомим тунелем пройшли під землею та вийшли назовні біля Кухні.

Дорогою ми з Редом вирішили, що нам треба розминутися, бо якщо ми прийдемо на Тренування разом... Це явний перебір! Не хотілося перевертати зайвої уваги. Тому недалеко від Столової, ми розділилися: хлопець вирушив до Житлових приміщень, сподіваючись зустріти там друзів, а я ж поспішила у бік Тренувальних залів.

Я була повністю поглинута своїми думками, тому не відразу зрозуміла, що мене хтось гукнув.

— Ріко! — почула чітко своє ім'я та обернулася.

— Кристаль? — видихнула трохи перелякано. У парі кроків від мене стояла руда жінка з прив'язкою на оці. Її волосся сьогодні знов було зав'язано в тугу косу, але декілька неслухняних пасм вибилися та лізли під невеликими поривами вітру на обличчя. Жінка зараз чомусь виглядала набагато молодшою.

— Не так голосно! — шикнула вона на мене, підходячи ближче.

— Вибачте... — промимрила зовсім розгублено я.

— Мені треба дещо з тобою обговорити… Але пізніше… — тихо сказала Кристаль, озираючись на всі боки. — Можеш зайти до мене після сніданку?

Я кивнула.

— Тоді не буду тебе затримувати… — усміхнулася одними губами Головна по поверхах. Пару секунд дивилася на мене мовчки, а потім вона, примружившись, додала: — До речі, знаєш, що сьогодні ранкове Тренування у вас вестиме Тренер Сінг?

— Отой новий Тренер зі зброї? — здивовано запитала я. Мої брова поповзли на лоба.

— Сьогодні ж вівторок, люба! — вимовила Кристаль та хитро посміхнулася. Потім нахилившись ближче, прошепотіла мені на вухо: — Чи ти через додаткові «нічні заняття» з «особистим інструктором» загубилася днями?

Я оторопіла.

«Вона знає…  Вона все знає!»

Але побачивши, милу усмішку на обличчі та теплий погляд Кристаль, я зрозуміла: вона мене не підставить!

— До зустрічі після сніданку, — знову усміхнулася руда жінка та впевненим кроком попрямувала до Адміністративних будівель.

 

***

«Дідько! Як я могла забути, що вже вівторок? У Тіса у четвер день народження! А я мало не забула й про це... Треба якось зав'язувати з ночівлями поза кімнатою... Треба якось убезпечити себе від... Реда?»

Але, згадавши його теплий погляд, його щиру усмішку, я зізналася собі: це неможливо! Практично неможливо…

Я підійшла до Тренувальних залів і звернула до Багатокутника. Так ми називали своєрідний полігон — територію, де проходили тренування зі всілякою зброєю.

Усередині ще не було нікого.

«Тренер Сінг, мабуть, на відміну він нашого попереднього Тренера, не дуже пунктуальний... Хоча ще не час...»

Багатокутник — це восьмикутне, величезне приміщення без вікон, з неймовірно високими стелями та масивними колонами. Це приміщення поділено на окремі ділянки для тренування із різноманітною зброєю. Стрільбища для вогнепальної зброї знаходилися в найдальшому кутку. Арена для Тренувань з холодною зброєю, такою як мечі, шаблі, мачете та сокири — у самому центрі. Тири для метання ножів, дротиків та сюрикенів — ліворуч, а зона Тренувань з холодної зброї великих розмірів — тризубці, списи, піки тощо — праворуч. Ще у Багатокутнику знаходилася Закрита Зона для Тренувань із Нейрозброєю. Для тих, хто не досяг статусу Майже Дорослий Тренування з Нейрозброєю заборонені, тому саме що це таке, я ще не знала... Але здогадувалася.

Великих успіхів у стрільбі з вогнепальної зброї я не досягла. Не те, щоб я погано стріляю — зовсім ні. Скоріше вогнепальна зброя просто мені не до вподоби, тому на таких тренуваннях я все виконую механічно. Зате ось із холодною зброєю я у чудових ладах. Особливо в метанні ножів та дротиків. Поки що мені не було рівних серед Учнів… Саме в Тир я й попрямувала.

 

***
 

Я взяла зі стойки п'ять ножів у ліву руку, розмістивши їх віялом, і прийняла потрібну позу — ноги на ширині плечей, коліна трохи зігнуті. Глибоко зітхнувши, кинула перший ніж. Він потрапив точно в ціль — найменше коло на грудях манекена. Я кинула другий ніж, той пронизав голову манекена точно посередині. Наступні три ножі я кинула один за одним — збоку, знизу та на розмах — найважчий спосіб! Усі три ножі попали у свої цілі — шию, живіт і… пах.

Раптом позаду мене пролунали гучні неквапливі плескання. Я, здригнувшись, обернулася. За кілька метрів від мене стояв чоловік з темною шкірою та одягнений в усе чорне. Його обличчя не виражало жодної емоції — ані гніву, ані радості. Очей його я теж не бачила, бо Тренер Сінг знову був у темних окулярах. Він мовчки плескав величезними руками, не вимовляючи жодного слова. Я мимоволі нервово проковтнула. Його рука вмить застигла в повітрі.

— Твій номер? — тільки й спитав він громовим басом.

— 30-15… Тренере… — промимрила спантеличено я.

«Ой, це не добре! Дуже не добре…»

Ще кілька секунд цей чоловік, що лякав до чортів, мовчки дивився на мене, потім розвернувшись на підборах, швидко зник за дверима.

Я мельком глянула на п'ять ножів, що стирчали в манекені, та важко зітхнула. А потім теж попленталася до виходу.