Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

***
 

Біля Центральної Арени Багатокутника вже було повно Учнів. Вони, заходячи всередину, одразу ж вишиковувалися в шеренги, так само, як і на тренуваннях з самооборони. Через те, що раніше Тренування зі зброєю у хлопців і дівчат проходили окремо, то зараз усі Учні здавалися трохи розгубленими й знервованими. Я відчувала це майже фізично… По всьому тілу пройшло якесь несамовите тремтіння. Я здригнулася, ніби скидаючи з себе це дивне відчуття.

«Цікаво, чим закінчиться для мене наша незрозуміла зустріч із Тренером Сінг? І де мої друзі… коли вони мені такі необхідні?»

У цей момент я повернулася до вхідних воріт, чекаючи побачити там хоч одне приємне обличчя. І мої надії були виправдані... Саме тоді, коли я повернулася до дверей, усередину зайшли Ред, Кейл, Патрік та Тіс. Якесь незрозуміле почуття раптом наповнило мене... Усі четверо обвели поглядами зал і майже одночасно зупинили їх на мені. Я знову здригнулася.

«Вітаю, Ріко!»  — пролунав у мене в голові беземоційний голос Патріка. — «Радий тебе бачити!»

Я щиро усміхнулася… На мене одночасно дивилися чотири пари очей: темні, майже чорні, мов ніч; сині, наче глибинні води океану, що зник; яскраво-блакитні, як блакитне небо в сонячний день; зелені, наче дивовижні блискучі смарагди. На мить я завмерла, потім кивнула хлопцям в знак привітання та поспішила до центру зали, де знаходився Тренер Сінг.

Напевно, мені варто було б почекати Тіса та разом з ним представиться новому Тренеру більш гідно, але я розгубилася...

Вийшовши вперед і зустрівшись віч-на-віч з новоспеченим Тренером, я завмерла. До цього я не звертала уваги, який він величезний — я була десь йому по груди. Його взуття було… не знаю, якого розміру, але неймовірно гігантське. А руки здавались такими здоровенними, що якби цей чоловік посадив мене на одну, а другий ляснув, то роздавив би. Я нервово проковтнула, уявляючи це… Тренер Сінг мовчки вичікувально дивився на мене, а я ніби язик проковтнула. Мене скував якийсь незрозумілий страх… Не могла ні поворухнутися, ні щось вимовити…

Мене врятував знайомий голос, що пролунав позаду:

— Тренере Сінг, дозвольте представитися номер 21-11 — я офіційно призначений Начальником Колонії Оверсі — Помічник Тренера!

Величезний чоловік в темних окулярах трохи повернув голову у бік Тіса, який щойно підійшов та зупинився праворуч від мене. Здавалося, що Тренер Сінг оцінює хлопця.

— Станьте в стрій! — тільки й промовив Тренер. Ми з Тисом переглянулись.

«Що він цим хотів нам показати? Що не визнає нашої допомоги? Що ми не гідні?»

Тіс машинально знизав плечима та став у першому ряду. Я, ще раз глянувши на Тренера Сінга, теж наслідувала приклад Тіса.

Тренер Сінг обвів поглядом ряди та голосно промовив:

— Тиша!

Його голос пролунав над усіма нами, ніби з неба грянув грім. Він перекрив усі звуки та всі голоси. Зал миттєво завмер. Здавалося, якщо впаде голка, ми почуємо її стукіт об підлогу.

Тренер знову обвів поглядом приміщення. Ми не рухалися.

«А «цікаве» мабуть буде тренування... в повній тиші... та у благоговійному жаху...»

    Тренер Сінг зробив два кроки вліво, потім — вправо, не зводячи з нас очей. Потім заговорив так тихо, як дозволяв його громовий голос:

— Повідомляю, я люблю тишу. Від вас вимагаю дві речі — мовчати та запам'ятовувати! Я не повторюю двічі. Моє слово — закон, ваше — Карцер! Ви говорити тільки, якщо я питаю, — він зупинився та знову обвів поглядом зал. Усі Учні уважно його слухали. Зараз тиша була ідеальною. — Мені все одно, якої ви статі, кольору, зросту або... — опустив голову та подивився на мене, — що до цього знали чи вміли.

Я це витримала. Не відвела погляду, а дивилася прямо на нього, в його чорні окуляри. Тренер Сінг на секунду затримався на мені, потім знову промовив:

— Сьогодні, завтра та всі наступні Тренування, я показую, ви повторюєте. Не виходить, — величезний чоловік зупинився та подивився на невисокого хлопця, що стояв у першому ряду, недалеко від мене, — повторюєте знову. Лише я оцінюю ваш рівень! Тільки я! — У цей момент він глянув на Тиса — той, насупившись, спостерігав за ним.

«Тільки б Тіс нічого не утнув...»

Різко розвернувшись, Тренер Сінг відійшов на пару кроків від нас до стійки, на якій лежала різноманітна холодна зброя. Не повертаючись, він сказав:

— Чув, що дехто були призначені Помічниками Тренера, — в цей момент він узяв зі стійки катану і, повернувшись до нас, сказав: — У мене немає помічників! Я працюю сам. Ви всі… — вказав мечем на нас, — лише купка дітлахів, які мають чогось навчитися в мене. Не розумію, навіщо це вам. Бо ви лише купка дітлахів… які боятися та здригаюся від однієї лише згадки про Нейрозброю та Вище Покарання.

По залі пронісся нервовий загальний видих, бо у Колонії на загал заборонено вголос згадувати Вище Покарання. Навіть Дорослим. Якщо це, звісно, не офіційний вирок.

«Та хто він, чорт забирай, такий?»

Але Тренер Сінг спокійно продовжував:

— Це катана. Моя улюблена зброя, — він змахнув мечем всього за кілька дюймів від нас, що стояли у першому ряду. Звісно, всі мимоволі відсахнулися. Потім Тренер підкинув катану вгору, а потім впіймав за лезо голими руками. По залі пролунав нервовий шепіт. Величезний чоловік підніс меч до свого обличчя та сказав: — Це не просто зброя, це продовження вашого тіла, продовження вашої руки, — різко викинув руку з мечем убік. — Ви одне ціле. Вбиває не воно, вбиваєте ви!  Тільки усвідомивши це та прийнявши, зможете насолодитися боєм повною мірою.

«Я взагалі-то не збираюся… насолоджуватися боєм… Та отримувати задоволення від вбивства іншої людини... Це якось трохи не здорово… Подібно до хвороби… під відомою назвою... як же її там..? Дідько, забула... Та я взагалі не збираюся нікого вбивати!»