Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

Я встигла побачити лише стривожений погляд Реда та полегшено зітхнути, усвідомивши, що він у безпеці, коли з'явилися невідомо звідки два Наглядачі. Вони взяли мене під руки та скоріш потягли, ніж повели, до Карцеру.
 

***

Я переживала, як проходило Тренування далі. Чи постраждав ще хтось? Що з Редом? Чи все добре з моїми іншим друзями?

Мені було байдуже, що я на цілий день потрапила до Карцеру. На хліб та воду… Головне, що я врятувала Реда. Він у безпеці. Я врятувала його!

Карцер був невеликою закритою бетонною коробкою, десь 2х3 метри, без вікон і з єдиними дверима зверху — металевим люком вбудованим у стелю. Карцер знаходився в одній з Адміністративних будівель (мало хто про це знав) і був частиною здоровенного підвалу, яким були з'єднані всі Адміністративні будівлі Колонії.

У Карцері дуже сиро, брудно та холодно. Під стелею в одному з дальніх кутів розташований самотній блакитний ліхтарик, обладнаний сіткою. У протилежному куті — радіодинамик, який дуже гучно сповіщав «мешканця Карцеру», коли в Колонії Підйом чи Відбій. На підлозі — брудний матрац, в одному з дальніх кутів — металевий іржавий унітаз.

Упродовж цього дня мене «відвідають» двічі: в обід — принесуть склянку води та шматок хліба, та ввечері, коли закінчиться моє покарання.

«Так, день буде довгий… Раніше мене ніколи не лякала відсидка в Карцері цілий день… Подумаєш! — я машинально знизала плечима. — Але сьогодні…»

Тренер Сінг. Він займав усі мої думки. Найбільше лякало те, що нам доведеться щовівторка вранці та щочетверга увечері зустрічатися з цією страшною людиною. Лякало те, що він міг нашкодити комусь із Учнів, і, зокрема, комусь із моїх друзів. А також лякало ще те, що ця неврівноважена людина мала ВЧИТИ мене та інших Учнів Колонії…

«Чому він може мене навчити? Безумству? Люті? Жорстокості? Ненависть? Ні, звільніть мене від цього! Краще я весь час сидітиму тут, — я обвела поглядом приміщення, — чим…»

Зверху щось заскреготіло. Я здригнулася. Люк у стелі відчинився, і… промінь блакитного світла засліпив мене.

— Що треба? — крикнула я, закриваючи очі рукою.

— До тебе відвідувач! — пролунав безликий чоловічий голос.

Я здригнулася.

«Це заборонено! — перше що майнуло в моїй голові. — Невже Ред знову…»

Але в цей момент опустилася драбина, і я побачила, хто спускається вниз… Це був не Ред, це була Кристаль.

— Ти здивована? — запитала, опинившись внизу, Головна по поверхах. Дробина, як тільки вона ступила на підлогу та прибрала руки, зникла у люку.

Я кивнула:

— Чесно, не очікувала Вас тут побачити, — здивувалася я. — Що Ви тут робите? Навіщо ризикуєте?

Кристаль подивилася нагору.

— Дайте нам півгодини! — сказала вона голосно кудись вгору. Кришка люка відразу закрилася.

— Як Вам це вдалося? Потрапити сюди?

— Не важливо, — знизала плечима Кристаль. — Головне, у мене вийшло. І я тут!  — тепло усміхнулася та підморгнула мені. Але тут же стала дуже серйозною й промовила: — Ріко, є важлива розмова.

Я кивнула.

— Пам'ятаю, Ви казали. Але обставини змінилися. — Я обвела  поглядом приміщення, а потім криво посміхнулася: — Навряд чи в мене вийшло б після сніданку заглянути до Вас.

Кристаль закотила очі та посміхнувшись одними губами, промовила:

— Ти невиправна.

— Є таке, — гмикнула я. — То про що таке серйозне Ви хотіли поговорити зі мною, що навіть гнів «міс Піґґі» не налякав Вас?  — скривила я губи.

— Вона не знає, що я тут. І не дізнається! — твердо промовила Головна по поверхах, дивлячись єдиним оком на мене.

— Це чудово! А то знаєте… — почала я в жартівливій манері.

Кристаль перебила мене:

— Він тобі розповів? Ти знаєш?

Я замовкла та насторожено подивилася на неї.

— Ви про що?

— Хлопець… Він розповів тобі… про… Що відбувається за Стіною? Про нашу Колонію…? — невпевнено промовила Доросла. Ще кілька секунд я мовчки дивилася на неї, потім кивнула.

Головна по поверхах полегшено видихнула:

— Це добре. Я на це сподівалася, — вона знов обвела приміщення поглядом та зупинилася за радіодинаміку.

— Кристаль, що відбувається? — розгублено промовила я.

Жінка, наче повертаючись до мене зі своїх думок, тихо видихнула:

— Мені полегшало від того, що ти тепер теж знаєш… Ти повинна мені допомогти.

— Якщо Вам потрібна моя допомога, я маю знати… ВСЕ!

Ми якийсь час мовчки дивилися одна на одну, потім Кристаль кивнула.

— Я розповім ту частину, яка мені відома. Але обіцяй, що збережеш усе в таємниці... Не розкажеш нікому, навіть...

— Реду? — здивувалася я. Вона кивнула головою. — Чого б мені хотілося йому щось розповісти?

— Ну, ви з ним стали дуже близькі.

— Ми з Редом... близькі? — здивувалася я. Потім до мене дійшов сенс сказаного: — Ні! — випалила я. — Ні, Ви не правильно все зрозуміли... Я та Ред... Ні!

Кристаль криво посміхнулася.

— Це правда… — розгублено сказала я.

— Я знаю, — спокійно відповіла Головна по поверхах. — Поки що не час…

— Час до чого? — не зрозуміла я. Кристаль лише знову посміхнулася.

«Та ну її з такими жартами!»

— Розповідайте!

Головна по поверхах нервово проковтнула.

— Якщо ти знаєш про Колонію та про те, що тут відбувається, тоді це повторювати не буду… Краще розповім тобі про те, чого ти НЕ знаєш… Я чомусь впевнена, що хлопець промовчав про дещо…

Я насторожилася та запитала:

— Про що він міг не сказати мені й чому?

— Можливо, він оберігає тебе, — Кристаль машинально знизала плечима. Тяжко зітхнувши, вона сказала: — Ріко, я знаю, про них і про те, що вони тут роблять. Я знаю про особливих дітей.

— Звідки? «Міс Піґґі»?

— Ні! Я згадала…

— Згадали? Тобто Ви забували про щось?

— Я не просто забула Ріка. Мені стерли пам'ять...