Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

— Так, це працює так. Але ти повинна зрозуміти, що система Колоній впроваджена відносно недавно, і те, як та коли можна «приборкати» вірус теж зрозуміли недавно… Тому більшість населення Міста не привита, або привита не своєчасно... Я вже казала: Е-вірус прогресує... — Кристаль замовкла.

— Експерименти проводяться лише на нас, на дітях-сиротах, чи не так? — до мене почало доходити. — Бо батьків, які б захистили нас чи запобігли цьому в нас немає... Так?

Кристаль мовчала. В її оці знов з’явилась якась незрозуміла мені паніка.

— А Ви? — я кивнула на неї. — Ви все ще можете захворіти? Ви ж з цієї Колонії?

Кристаль сумно подивилася на мене.

— Я вже згадувала про це, у мене якісь провали в пам'яті... Я щось пам'ятаю, але частково, наче якась частина моїх спогадів... — вона замовкла, обводячи приміщення своїм єдиним оком. — Пам'ятаю, я була Охоронцем...

Я завмерла.

— Пам'ятаю... Пам'ятаю містера Вінґарда... Еммеріха...

— Батька Реда?

Вона кивнула головою.

— Ще пам'ятаю, що він і я... Ми... — вона замовкла.

— Ви були близькі? — обережно запитала я.

Вона знову кивнула головою.

— Так, і навіть більше... Мені здається, я кохала його...

Я ахнула. Жінка сумно посміхнулася.

— Ще пам'ятаю, що він... — вона важко зітхнула. — Він вводив мені щось... Якісь препарати.

— Які? Навіщо? — зацікавлено запитала я.

— Я не знаю. Пам'ятаю, що це було необхідно. Він наполягав на цьому, стверджував, що це питання «життя та смерті»... Здається, я вірила... А ще...

Її погляд раптом потьмянів. Вона дивилася кудись у підлогу.  Крізь неї... У порожнечу...

— Ще? — нагадала я.

Кристаль ніби згадала, що не сама, намагаючись сфокусуватися на мені погляд.

— Я пам'ятаю, що була вагітна...

— Що? — ошелешено подивилася на неї. — Але як? Якщо Ви були Охоронцем, значить Вас мали... Чи у Ваші часи ще не прививали?

— Ні, прививали... Алекс теж з цієї Колонії. Тобто Тренер Ферлес. Він запевнив мене, що тоді вже ця експериментальна система була впроваджена в усіх Колоніях... Але я не знаю, не розумію...  — вона машинально знизала плечима. – Як я могла бути й Охоронцем, і завагітніти одночасно? Щось не сходиться… Але я пам'ятаю пологи. Частково. А потім той біль... коли сказали, що дитина не вижила... А далі порожнеча... Наступний спогад: я вже тут. У Колонії... Знову... — розпач пронизував її голос та єдине око.

— Ви думаєте, що Ваша дитина... Що її забрали? — обережно запитала я. Вона кивнула головою.

— У мене були такі припущення. Я навіть спробувала дізнатися, але...

— Але?

— Я звернулася до Начальника Колонії... «Міс Піґґі», як ти її називаєш...

— Знайшли до кого звернутися… — гмикнула я. — І?

— Вона сказала, що я постраждала у Вогнищі.

— У Вогнищі? Це ще що таке?

— Місце, куди посилають заражених, своєрідний «лепрозорій»... Ти не знала?

    Мабуть, вираз мого обличчя був надто... здивований? Приголомшений? Безумовно так!

— Там, у великому світі, йде війна, Ріко, — кивнула Кристаль головою кудись убік.

— Пат згадував про це... — розгублено пробубоніла я. Мої думки зараз були у божевільному хаосі.

— Пат? Це... брат 91-79?

Я кивнула.

— Там дуже страшна війна, Ріко... — в її голосі відчувався непідробний жах та відчай.

— Але хто воює і з ким?

Кристаль наче чекала на це питання, тому відразу відповіла:

— Багаті люди створили собі армію. Але за всім цим, звісно, стоїть Спільнота. Ти повинна це розуміти. Спільнота за допомогою армії воює з ізгоями...

— Ізгоями?

— Людьми, яких вважають за негідних, які зазнали вірусу... Але ті, які ще борються, — вона дивно промовила останні слова, наче із захопленням, та знову подивилась на радіодинамик.

Я теж замислюючись перевела туди погляд. Кілька секунд ми мовчали, потім я запитала:

— Ви, справді, були там, у Вогнищі?

Кристаль відповіла не одразу:

— Думаю, так... Але мені здається, що я воювала не на тому боці... — і вона знов замовкла.

«А оце дуже дивно… Що вона має на увазі?»

— За такі розмови… це буде навіть не Вище Покарання… — розгублено почала я.

— Знаю. Але мені хочеться дізнатися… Розумієш? Я хочу знати правду… Хочу згадати все, — її погляд був сповнений відчаю.

«О, це мені дуже знайомо!»

Я деякий час мовчки дивилась на неї, потім кивнула та запитала:

— Отже, що там щодо «міс Піґґі»? Як я зрозуміла, вона ще одна «темна конячка» в усій цій історії? Її головний мотив – це гроші. А також влада. Так?

— Так, ти правильно все розумієш, Ріко, — Кристаль тяжко зітхнула. — Начальник Колонії Оверсі — жахлива людина. — Вона перевела погляд на підлогу та відчужено промовила: — Коли я вже прийшла до тями тут, у Колонії, вона сказала, що я постраждала у Вогнищі. Під час бойових дій.  Що мене контузило... Що там я загубила око. Ще вона сказала, що в моїй голові може народжуватись те, чого немає та ніколи не було насправді...

— І Ви повірили їй? — надто іронічно запитала я.

— Звичайно ж, ні! Ось тому я хочу в усьому розібратися, Ріко. Якщо моя дитина жива... А Оверсі причетна до цього…

— Я допоможу Вам, — промовила я впевнено. — Але чому Ви хочете, щоб я зберігала це у таємниці від друзів?

В єдиному оці Кристаль знов запанувала паніка:

— Якщо Еммеріх послав сюди своїх дітей... Треба з'ясувати, навіщо. Що він затіяв…

— Ви думаєте, містер Вінґард причетний до зникнення вашої дитини?

— І не тільки він...

Я не зрозуміла її натяк і насупилась.

— Я впізнала дівчину. Твою нову сусідку по кімнаті...

— Бетті?

Кристаль кивнула.

— Вона дуже схожа на свою матір. Тіціану... Така ж гарна.

— Так, Ред згадував це ім'я… — замислюючись сказала я.

Жінка сумно усміхнулася:

— Я пам'ятаю її двох дітей, схожих на янголят. Такі фантастичні, із золотим волоссям та небесно-блакитними очима. А ще хлопчика. Сина Еммеріха. Реда. Його мати померла... Еммеріх був одружений вже вдруге. І я, здається, дуже дратувала його молоду дружину... Здається, вона здогадувалася про наш з ним зв'язок...