Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

Тоді підлога не витримала, і я, задихаючись від павутиння і напівживий від жаху, провалився у темну кімнату внизу. Зеленавий місяць, що сяяв крізь розбиті вікна, освітлював напіввідчинені двері передпокою, і я, вивільнившись з-під потрощеної стелі і підвівшись із всіяної тиньком підлоги, побачив, як повз мене пропливає жахливий потік чорноти, сяючи тисячами очей. Він шукав двері у підвал, а, знайшовши, зник усередині. Я ж відчув, що підлогу піді мною ось-ось спіткає доля верхньої кімнати, і тут наді мною почувся тріск і щось гупнуло біля західного вікна — ймовірно, залишки даху. Струсивши із себе уламки, я кинувся крізь передпокій до парадних дверей і, не спромігшись їх відчинити, вхопив стілець, вибив вікно і притьмом вискочив на занедбаний газон, де місячне світло танцювало на травах і бур’янах з добрий ярд заввишки. Стіна була високою, а ворота — замкненими, але зсунувши докупи ящики, які валялися у кутку, я зміг вилізти нагору, вхопившись за кам’яну урну, що увінчувала наріжний стовп.

У цілковитій знемозі я споглядав довкола себе лише дивні стіни, вікна і гостроверхі дахи. Ніде не було видно крутої вулиці, якою я прийшов, а те, що я міг розгледіти, швидко поглинав туман, який насувався від річки, незважаючи на яскраве сяйво місяця. Раптово урна, за яку я чіплявся, почала хитатися, ніби поділяючи мою смертельну втому, і вже наступної миті я полетів униз назустріч невідомій долі.

Люди, які мене знайшли, кажуть, що я, мабуть, довго повз, незважаючи на зламані кістки, оскільки кривава доріжка тяглася за мною так далеко, наскільки сягало око. Дощ, що саме припустив, швидко змив усі сліди моїх страждань, і у всіх звітах було сказано лише те, що я з’явився невідомо звідки на вході до маленького темного дворика поблизу Перрі-стріт.

Ніколи більше я не прагнув повернутися у ті похмурі лабіринти, і ніколи не пораджу нікому іншому вирушати туди Я не маю жодної гадки що до того, ким або чим була та давня потвора, але не втомлююсь повторювати: те місто мертве і сповнене незбагненних жахіть. Що сталося з ним, я теж не знаю; я ж повернувся додому, на свіжі луги Нової Англії, овіяні вечірнім солоним морським вітром.

У склепі

Присвячую Ч. В. Сміту, з припущення якого взято канву історії

На мою думку, немає нічого абсурднішого, ніж поширене ототожнення домашнього затишку і душевного спокою, хоч ця думка і переважає у психології більшості. От скажу я вам про сільську північноамериканську місцину, про недбалого і безсердечного сільського грабаря і про спричинене його недбальством нещастя у гробниці, і вже ніхто із пересічних читачів не очікуватиме більшого, ніж непоганої, хоча і гротескної комедійки. Але Бог свідок, що буденна історія, яку тепер, після смерті Джорджа Бірча, я можу розповісти, містить багато такого, що затьмарює найчорніші наші трагедії.

Бірч став калікою і змінив професію у 1881 році, однак, коли мав можливість промовчати, ніколи не розповідав про той випадок. Мовчав і його старий лікар, доктор Девіс, який давно уже помер. Вважалося, що каліцтво і шок були наслідками невдалої спроби Бірча вибратися зі склепу на цвинтарі Пек-Веллей після того, як він випадково замкнув себе там і просидів дев’ять годин, неймовірними зусиллями проторувавши вихід назовні; хоч це і мали за безсумнівну правду, однак у цій історії були й інші, темніші обставини, про які він пошепки розповідав мені у п’яних мареннях, в одному з яких згодом і помер. Бірч мені звірився, бо я був його лікарем, а ще, мабуть, тому, що після смерті Девіса йому потрібно було комусь про все розповісти. Він був неодружений і не мав жодної рідні.

До 1881 року Бірч був сільським грабарем у Пек-Веллей і видавався грубим і примітивним навіть на тлі решти селян. Сьогодні просто неможливо повірити у ті вчинки, які йому тоді приписували, принаймні, у місті; навіть Пек-Веллей здригнулося б, якби там дізналися про відносну мораль свого майстра ритуальних послуг у таких делікатних питаннях, як право власності на дорогу оздобу, уже сховану під віком труни. Він також не завжди виявляв достатньо старанності у розміщенні новоприбулих поселенців у їхніх домовинах, які, знову ж таки, не завжди були ретельно дібрані за розміром. Відверто кажучи, Бірч був недбалий, бездушний і професійно непридатний; і все ж, я думаю, він не був злий. Він був просто знаряддям праці — бездумним, бездарним і питущим, що й доводить цей випадок, якого легко можна було уникнути, а ще йому бракувало навіть тих крихт уяви, які утримують пересічних громадян у певних рамках.

Мені важко вирішити, звідки починати історію Бірча, бо з мене не надто досвідчений оповідач. Гадаю, варто почати з холодного грудня 1880 року, коли земля промерзла і копачі виявили, що в ній аж до весни не вдасться викопати жодної могили. На щастя, селище було маленьке і люди нечасто вмирали, тож усім клієнтам Бірча можна було надати тимчасовий притулок у спеціально пристосованому для цього склепі. Грабар же в таку погоду впав у ще глибшу апатію, ніж зазвичай, і перевершив недбальством навіть самого себе. Він ще ніколи не майстрував таких потворних домовин і настільки не байдужів до змащування іржавого замка на дверях склепу, які він зачиняв і відчиняв украй недбало.

Нарешті настала весняна відлига і були старанно підготовані могили для дев’яти жертв похмурого женця, які чекали свого часу у склепі. Бірч, хоча й не терпів усі ці перенесення і закопування, одного похмурого квітневого ранку все-таки взявся до роботи, але, перевізши на місце вічного спочинку тільки одну домовину, ще до полудня облишив це діло, оскільки його кінь дратувався на сильній зливі. У цій домовині Даріус Пек, дев’яностолітній старий, могила якого була недалеко від склепу. Бірч вирішив, що наступного дня він почне зі старого Метью Феннера, оскільки його могила теж була поблизу; насправді ж він відклав роботу аж на три дні, повернувшись до своїх обов’язків лише 15 числа, у Страсну п’ятницю. Байдужий до забобонів, він зовсім не зважав на дату, хоча звідтоді відмовлявся братися за будь-що важливе у той доленосний шостий день тижня. Безсумнівно, події того вечора неабияк змінили Джорджа Бірча.

Отже, після обіду у п’ятницю 15 квітня Бірч з конем і возом вирушив до склепу, щоб перевезти тіло Метью Феннера. Він і сам визнавав, що не був цілком тверезим, хоча тоді він ще так несамовито не пиячив, як пізніше, намагаючись позбутися спогадів. Він просто був напідпитку і правив достатньо недбало, щоб розізлити свою норовисту коняку, яка дорогою до склепу не раз іржала, била копитом і крутила головою, зовсім як минулого разу, коли її дратував дощ. День був ясний, але здіймався сильний вітер, і Бірч був радий дістатися до сховку, відімкнувши двері і увійшовши до підземелля у схилі пагорба. Декого, може, і не втішила б ця сира, смердюча камера з вісьмома недбало складеними трунами, але Бірчу до того було байдуже, все, чим він переймався, — це щоб збігалася кількість трун і могил. Він не забув скандалу, який здійняли родичі Ганни Бікзбі, які, переселившись до міста, захотіли перенести її тіло на міський цвинтар, але під її