Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

Ред відразу повернувся. Його погляд ковзнув по мені, потім по моєму одягу, що валявся на підлозі, і, здається, хлопець здригнувся. Я вдала, що не помітила його розгубленості та сказала, ще сильніше кутаючись у ковдру:

— Ти мав рацію, так справді тепліше... Дякую.

— Я поганого не пораджу, — посміхнувся куточками губ і почав піднімати свій одяг. 

Я наслідувала його приклад, але однією рукою робити це було вкрай не зручно... Загалом якось я впоралася. Знаю, Ред мовчки спостерігав за мною та посміхався.

Потім я загорнута в ковдру пройшла повз хлопця до рюкзака, склала туди мокрі речі та дістала печиво. Спробувала відкрити упаковку однією рукою, але... Мабуть, це було жалюгідне видовище... Тому що Ред швидким кроком підійшов до мене, теж склав речі в рюкзак і простяг руку за упаковкою. Віддаючи йому пачку печива, я раптом сказала:

— Я думала про те, що ти розповів мені вчора…

— І що надумала? — Ред якось дивно поглянув на мене. В його очах я вловила вкрай пильну зосередженість, наче від того що я відповім, залежало моє життя. Він швидко відкрив упаковку та простяг її мені.

— Здається, я почала щось розуміти... — я взяла смаколик. — Але дещо я досі не розумію…

— І що ж? — Ред дістав теж смаколик і запхав його цілком собі в рот. Я усміхнулася та відкусила шматочок від свого. Тоді хлопець узяв ще один і раптом плюхнувся на мокру траву. Я скривилася.

«Чому йому не холодно?»

Спробувала зібратися, відкушуючи ще шматочок від печива.

— Навіщо твій батько послав вас сюди? Чому саме в цю Колонію, якщо їх десять...? — я насторожено дивилася на Реда згори донизу.

Він засунув наступний смаколик собі в рот і, прожувавши, сказав:

— Знав, що ти про це спитаєш. Тільки не знав, коли, — примружився. — Ще?

Я спочатку не зрозуміла, що він має на увазі, і тому забарилася, але потім простягла руку за печивом. Ред схопив мене за зап'ястя, на якому був браслет його мами, та потягнув униз. Я не втрималася й впала на хлопця. Ред передбачивши моє падіння, підхопив мене, притримуючи, і я опинилася на його оголених грудях… Вдихнула його запах… Мороз пробіг по шкірі… Приємна хвиля пройшлася по мені з ніг до голови… Ред обіймав мене своїми сильними руками, дивлячись просто у вічі… Я  проковтнула та подивилася на його губи… Більше я не могла стримуватись…

— Реде, поцілуй мене... — прошепотіла невпевнено.

Хлопець мовчки дивився на мене.

— Будь ласка, не змушуй мене благати…

Він якусь мить дивився на мене, потім одним різким рухом перекотився, і я опинилася під ним. Мене всю затрусило. Я відчула його так близько, так… надто близько…

— Хочеш, щоб я тебе поцілував? — промовив хрипким голосом. Я кивнула. — Чому?

— Не знаю… — відповіла розгублено. — Просто… хочу… — промимрила заливаючись фарбою. Мої думки плуталися.

— Саме я? — знову хрипко спитав Ред, все ще височіючи наді мною. Я кивнула. Мені важко було говорити. — Ти у цьому певна?

Я мовчала, бо не розуміла, що він хоче від мене.

Раптом Ред відпусти мене та швидко підвівся. Я розгубилася.

«Він відштовхнув мене...  В котре?»

— Будеш ще смаколик? — ніби нічого не сталося запитав, піднімаючи упаковку, що лежала біля мене.

Зібравшись з думками, я сіла. Ред дивно посміхнувся:

— Класно виглядаєш!

Я розгублено подивилась на свої ноги, не наважившись дивитись хлопцю в очі. Мені хотілося закричати, заплакати та вбити когось — і все це одночасно.

— Ну як хочеш! А я ще з'їм, — він закинув собі в рот наступний смаколик.

Я все-таки змусила себе підняти на Реда очі… Він весело підморгнув, і це збентежило мене ще більше... Розгублено дивилася на хлопця деякий час, потім мовчки встала та пішла кудись у невизначеному напрямку.

— Ти куди? — здивувався він.

— Мені треба пройтися... — пробубоніла я. Ред кивнув головою та продовжив запихатися печивом.

Я ще сильніше закуталася в ковдру та поплелася яскраво-дивовижною квітучою алеєю.

— Ріко! — гукнув мене Ред. Я обернулася та розгублено подивилася на нього. — Ти впораєшся! Повір мені, впораєшся! І я допоможу тобі в цьому,  — його голос був впевнений та чіткий.

Я спохмурніла, не розуміючи про що це він, але кивнула.

Хлопець знов підморгнув мені, а потім відправивши собі в рот черговий смаколик, хитро посміхнувся:

— Не затримуйся! Невдовзі вставати.

    Я кивнула та повільно пішла алеєю в темряву.

 

***
 

Я розплющила очі — мене розбудив звук люка, що закривається. Сфокусувавши погляд, зрозуміла, де перебуваю.

«Я в Карцері!»

На підлозі під люком стояла пластиковий стаканчик з водою, а зверху лежав окраєць хліба.

«То це все мені наснилося? Ред? Оранжерея? Чортівня якась...»

Раптом почервоніла, згадуючи те, що снилося.

«Зі мною такого ще ніколи не було... Це було настільки реально...»

Потяглася та взяла стаканчик з водою.

«Може у мене зневоднення та перевтома? І це викликає дивні фантазії?»

Залпом випила всю воду, а потім схаменулась, що хліб доведеться жувати всухом'ятку...

 

***
 

День тягнувся довго. Я лежала на смердючому брудному матраці, втупившись у стелю, і весь час думала, думала, думала... Про все, що я дізналася за цей час... Від Пата, від Бетті, від Реда та від Кристаль... Тут був зв'язок... Усі ці люди були пов'язані! Я почала проводити паралелі. Було ясно одне: містер Вінґард причетний до всього цього... До того, що діти, що його оточують, мають... «суперздібності»... До того, що Кристаль потрапила сюди... знову... і не випадково втратила частину пам'яті... І до того, що взагалі тут, у Колонії, відбувається.

«Бетті, Ред, Пат… Тепер Ебба… Можливо, я… А скільки таких? І все-таки не зрозуміло, чому містер Вінґард відправив їх саме сюди, до цієї Колонії... Що там відповів на це запитання Ред?»