Читати книгу - "Море-океан"

Протягом цього року Ланґле жодного разу нічого не розпитував. Вони обмінювалися кількома фразами, переважно про здоров’я ірисів чи непередбачувані зміни погоди. Ніхто з них ніколи не натякав на минуле, на будь-які колишні події. Ланґле чекав. Нікуди не поспішаючи. Ба навіть насолоджуючись безтурботним чеканням. Настільки, що навіть відчув невеличку прикрість через те, що одного дня, прогулюючись у саду віддаленою від головних алей стежиною пліч-о-пліч із Адамсом, побачив, як той, відвівши очі від петунії перлинового кольору, сказав, чітко карбуючи слова, вочевидь ні до кого не звертаючись, дослівно ось що:

— Тімбукту не має мурів, бо там переконані, що краса його сама по собі здатна спинити будь-якого ворога.

А потім Адамс замовк, знову втупивши погляд у петунію перлинового кольору. Ланґле, не промовивши ані слова, ішов далі стежкою. Навіть Бог, якби існував, нічого б не помітив.

Від цього дня з Адамса почали вислизати всі його історії. У найрізноманітніший час, за непередбачуваними циклами й ритмами. Ланґле лише слухав. Ніколи нічого не питав. Слухав та й по всьому. Часом це були простенькі фрази. А іноді справжнісінькі оповідання. Адамс розповідав тихо й лагідно. Дивовижно майстерно перемежовуючи слова та тишу. У тому, як він одноманітно оспівував фантастичні образи, було щось гіпнотичне. Слухати його — то ніби магія. Ланґле був зачарований нею.

Жодного слова з почутих розповідей не потрапляло на сторінки журналу, оправленого темною шкірою. Королівство цього разу не мало до цього ніякого стосунку. Ці оповідки лунали тільки для адмірала. Він вичікував, поки вони розквітнуть із лона спаплюженої та мертвої землі. А зараз він їх збирав. Це був дарунок, дуже витончений, яким Ланґле вирішив обдарувати власну самотність. Він уявляв, як постаріє під цнотливою тінню цих історій. Помре, споглядаючи перед собою образ, заборонений для очей будь-якої іншої людини, образ найпрекраснішого саду в Тімбукту.

Ланґле гадав, що все й завжди буде аж так казково легко і невимушено. Він не міг передбачити, що з цим чоловіком, на ймення Адамс, невдовзі пов’яже щось дивовижно жорстоке.

Адміралові Ланґле невдовзі після приїзду Адамса випало мати нудну й банальну потребу поставити на кін життя у грі в шахи. Разом із невеличким почтом його заскочив у чистому полі лиходій, горезвісний через свою навіженість і жорстокі злочини. За цих обставин, як на диво, він спромігся не зробитися жорстоким до своїх жертв. Забравши тільки Ланґле, горлоріз відпустив решту, наказавши назбирати надмірні кошти на викуп. Ланґле знав, що він достатньо заможна людина, щоб купити собі волю. Одначе він гадки не мав про те, чи вистачить у лиходія терпіння, щоб дочекатися, поки привезуть усі ті гроші. Він відчув уперше за життя на собі їдкий сморід смерті.

Два дні просидів Ланґле зв’язаним та закутим у возі, який ні на мить не зупинявся. На третій день йому наказали злізти. Коли очі йому розв’язали, побачив, що просто перед ним сидить лиходій. Між ними стояв маленький столик. А на столику — шахова дошка. Лиходій, пояснюючи, не був багатослівний. Він давав йому шанс. Гра. Якщо виграє, його звільнять. А як програє — уб’ють.

Ланґле силкувався змусити злочинця міркувати розумно. Він же мертвий і копійки не вартий, то навіщо викидати на вітер такий статок?

— Я не питався вашої думки. Я спитав, згодні чи ні. Хутчіш.

Навіжений. Цей чоловік — навіжений. Ланґле збагнув, що не має вибору.

— Як ваша ласка, — мовив, опустивши очі на шахівницю. Йому не довелося міркувати довго, щоб збагнути, що цей лиходій божевільний і по-звірячому підступний. Він не лише захотів грати білими — грати чорними було б дурістю — він ще й грав, поставивши другу королеву точнісінько на місце слона праворуч. Чудний варіант гри.

— Король, — пояснив лихочинець, показуючи на себе, — і дві королеви, — зауважив насмішкувато, вказуючи на двійко жінок, надзвичайно вродливих, що сиділи обабіч нього. Через такий жарт усі присутні вибухнули реготом, щедро сиплячи схвальними вигуками. Ланґле, якому було не так весело, втупився в шахівницю, гадаючи, що незабаром помре ні за цапову душу.

Коли лиходій зробив перший хід, навколо знову запанувала цілковита тиша. Королівський пішак на дві клітини вперед. Черга Ланґле. Кілька митей вагався. Ніби чекав на щось, не знати чого. Зрозумів лише, коли потай у своїй голові почув, як, викарбовуючи слова, навдивовижу спокійно заговорив голос:

— Кінь у ряд, де стоїть королівський слон.

Цього разу він не роззирався. Він знав, чий то голос. І знав, що цей голос не поруч. Бозна-як, але цей голос линув із далини. Схопивши коня, поставив його перед пішаком, що стояв за королівським слоном.

На шостому ході адмірал уже мав невеличку перевагу. На восьмому зробив рокіровку. На одинадцятім панував у центрі шахівниці. За два ходи по тому офірував слона, завдяки цьому ходу він уже після наступного з’їв першу королеву свого супротивника. А друга втрапила в його тенета завдяки комбінації, розіграти яку — і Ланґле це усвідомлював — він ніколи б не спромігся, якби не той незбагненний чіткий голос, що лунав у голові. Мало-помалу, долаючи опір білих фігур, він відчував, як у лиходієві наростали люта злість і розгубленість. Ланґле дійшов до того, що боявся вигравати. Але голос не давав йому звести дух.

На двадцять третьому ході лихочинець віддав йому на поталу свою туру, так явно помилившись, що видавалося, ніби він здається. Ланґле машинально хотів із цього скористатися, аж тут почув, як голос категорично застеріг:

— Пильнуйте короля, адмірале.

Пильнувати короля? Ланґле закляк. Король стояв у геть нешкідливій позиції, за тим, що ще залишилося після поспіхом зробленого рокірування. Пильнувати що? Дивлячись на шахівницю, не міг збагнути.

Пильнувати короля.

Голос замовк.

Усе навколо змовкло.

На кілька митей.

А потім Ланґле втямив. Ніби блискавка промайнула в його голові за мить до того, як лиходій, невідомо звідки добувши ножа, стрімко спробував дістатись його серця. Та Ланґле був швидший за нього. Схопивши його за руку, спромігся вихопити в нього ножа й, немов закінчуючи початий рух, розітнув лихочинцеві горлянку. Той впав додолу. Двійко нажаханих жінок ушилися геть. А решта присутніх ніби закам’яніли від подиву. Ланґле не втрачав спокою. Жестом, який надалі без вагань називав даремно врочистим, узявши білого короля, перекинув його на шахівинці. Потім зіп’явся на рівні ноги, тримаючи в