Читати книгу - "Орхідей для міс Блендіш не буде, Джеймс Хедлі Чейз"

Ма поблажливо всміхнулася. Доку єдиному із членів банди дозволялося висловлювати свою думку і давати поради. Ма рідко брала до уваги його погляди, але любила вислухати. З ним можна було поговорити, коли Ма почувалась самотньою; до того ж іноді його поради були й справді слушними.

— Ти м’якосердий старий дурень, — презирливо мовила вона. — У дівчини донедавна було все, тож нехай тепер трохи помучиться. Її татусь володіє мільйонами, йому варто було б трохи понервуватися. Я теж страждала, і ти. Страждання робить людей кращими.

— Можливо, — погодився Док, наливаючи собі випити. — Але вона молода і гарна. Не можна так просто занапащати юне життя. Ти ж не плануєш відіслати її назад до татуся, чи не так?

— Ні, додому вона більше не повернеться. Коли отримаємо гроші, то спекаємось її — вона забагато знає.

Док завовтузився на стільці.

— Мені це не подобається, але, гадаю, то не моя справа, — він спорожнив склянку і налив собі ще. — Це серйозні речі, Ма. Я такого не люблю.

— Коли отримаєш свою частку, це тобі сподобається, — цинічно зауважила Ма.

Док втупився у свою склянку.

— Мене давно вже не хвилюють гроші. Однак є дещо, що я хотів би тобі сказати, Ма. Слім якось дивно поводився із дівчиною.

Ма пильно глянула на нього.

— Що ти маєш на увазі?

— Досі я гадав, що Сліма не цікавлять жінки. Ти ж сама мені про це казала, хіба ні?

— Так, і я рада цьому, — сказала Ма. — У мене і без того досить турбот із ним.

— Так от, дівчина його по-справжньому зацікавила, — спокійно зауважив Док. — Я ще ніколи його таким не бачив. Хлопця наче пришибло: як підлітка, до якого прийшло перше кохання. Вибач, Ма, та здається, що цього клопоту тобі не минути.

Обличчя Ма застигло, а очі наче закрижаніли.

— Ти що, жартуєш?

— Ні. Сама зрозумієш, що я маю рацію, коли побачиш їх разом. Він навіть хотів повернути їй діаманти! Вони й зараз у нього, ти що, забула?

— Нічого я не забула, — похмуро озвалася Ма. — Він віддасть їх мені, щойно я попрошу. То ти справді вважаєш, що він «запав» на дівчину?

— Так, я впевнений.

— Дуже скоро я покладу цьому край, — сказала Ма. — Мені ще проблем із жінками бракувало у моєму домі!

— Не будь так у цьому впевнена, — застеріг її Док. — Слім небезпечний. Він може тебе й не послухати. Проблема взагалі-то в тобі, Ма: доки ти не визнаєш, що Слім не зовсім нормальний...

— Стули пельку! — гаркнула Ма: це була для неї заборонена тема. — Я не слухатиму цієї маячні. Зі Слімом усе гаразд, просто я не завжди можу з ним упоратися. Залишмо все так, як є.

Док знизав плечима, а тоді знову трохи хильнув. Обличчя його поступово розчервонілося. Тепер Докові треба було зовсім небагато, аби сп’яніти.

— Але не кажи потім, що я тебе не попереджав.

— Я хочу, щоб ти написав листа Блендішу, — провадила далі Ма, змінюючи тему. — Ми відішлемо його завтра. Напиши, аби він приготував для грошей білу валізу. І нехай післязавтра дасть оголошення в «Триб’юн» про продаж білої фарби у 40-літрових барилах. Це буде для нас сигналом, що гроші готові. Але попередь, що станеться з дівчиною, якщо він бавитиметься у подвійну гру.

— Гаразд, Ма, — сказав Док, і, прихопивши з собою склянку, вийшов із кімнати.

Стара посиділа ще деякий час, розмірковуючи. Те, що Док повідав їй, стурбувало жінку. Якщо Слім таки «запав» на дівчину, то чим швидше вони її спекаються, тим краще. Але Док перебільшує, думала Ма, намагаючись переконати саму себе. Слім завжди боявся жінок. Вона ж бачила, як він зростав, і була впевнена, що хлопець не мав сексуального досвіду з дівчатами.

Ма підвелася з крісла.

«Краще вже піду поговорю з ним, — вирішила вона, йдучи нагору, у спальню Сліма, — і заберу в нього кольє. Треба ще подумати, як його сплавити. Можливо, безпечніше буде поки що потримати його в себе. За пару місяців воно ще не обпече нам рук».

Одягнений, Слім лежав на ліжку і перебирав кістлявими пальцями кольє. Коли Ма зайшла у кімнату, кольє зникло з його рук з такою ж неймовірною швидкістю, з якою ножик зазвичай у них з’являвся.

Хоча Слім і зробив це майже блискавично, Ма, однак, зауважила кольє, проте нічого не сказала.

— Чому це ти тут розлігся? — суворо запитала вона, наближаючись до ліжка. — Ти що, втомився чи захворів?

Слім сердито глянув на неї. Бували хвилини, коли мати добряче діставала його дурними запитаннями.

— Втомився. І не хочу чути усієї тієї дурні, котру ви там, унизу, верзете.

— Ти повинен бути мені вдячний, що я так добре говорю, — понуро зронила Ма. — Ми скоро розбагатіємо, Сліме. Ця дівчина принесе нам купу грошей.

Слімове обличчя прояснилося, його похмурість зникла.

— Де вона, Ма?

Мати глянула на нього. Вона ще ніколи не бачила на його обличчі такого виразу. Її лице немов закам’яніло, і вона подумала, що Док мав рацію: бідолашний хлопчина, мабуть, таки закохався. Ма ніколи б у це не повірила.

— У вітальні, зачинена на ключ, — коротко відповіла вона.

Слім перевернувся на спину і втупився у стелю.

— Вона гарна, правда ж, Ма? — самовдоволено сказав він. — Ніколи ще не зустрічав такої дівчини. Бачила, яке в неї волосся?

— Гарна? — рявкнула Ма. — Чого це має тебе обходити? Вона — така ж, як усі дівки.

Слім повернув голову і здивовано витріщився на неї.

— Ти так гадаєш? — запитав він. — Невже в тебе нема очей? Що з тобою? Я думав, що ти розумна. Дівчина ж прекрасна! І якщо ти цього не бачиш, то справді сліпа! — він провів рукою по своєму засаленому довгому волоссю. — Вона наче з картинки. Я хотів би її залишити собі, Ма. Ми ж не мусимо відсилати її назад, правда? Отримаємо за неї гроші, і я візьму її собі. У мене ще ніколи не було дівчини, то нехай вона стане нею.

— Справді? — презирливо перепитала Ма. — І ти думаєш, що вона тебе захоче? Поглянь-но на