Читати книгу - "Казки роботiв. Кiберiада"

справжню палицю, і так вимахує нею, що скоро, певно, втомиться, сердега, але то вже не мій клопіт. Зала велика, й акустику має, ачей, дивовижну! Я вже хочу заграти, аж знемагаю… а капельмейстер, оком на мене стріливши, мовить здаля ласкаво: «А, новенький! Чудово! Що вмієш – арфістом? Ага, перкусист! Онде отам сідай, у нас щойно перкусист вибув, побачимо, на що ти здатен! Сідайте, добродію! Пане віолончелісте, не пхайтеся!»

І зауважую я, що віолончеліст пхає щось диригентові до лапи – якийсь конверт, таки пухкенький, – листа йому написав, чи що? Ну, та хоч би там як, сідаю… А капельмейстер звертається зразу до сотні: «Кларнете! Не дидуридувидуридудим, а дідірідувідубідупі‑і‑ім! Це вам не глазурові віньєтки на торті, пане, а віваче, тільки не мольто віваче, вуха у вас дубові! А далі – тріллітрулліфрулліфрам, і це не якась вам фіоритура, м’якше треба класти, м’якенько, але щоб зі споду зі сталевою підкладкою – отут м’яко, а отут – твердь! І – тріллірідападабрабамм! Гей, ти, на тарілках, не глуши мені пікколо на шістнадцяту частину, бо лейтмотив зруйнується, не глуши, кажу!» Отож бачу я, що панують тут звичайнісінькі звичаї й манери, і балаканина тут така сама, як і по всіх концертних залах Всесвіту.

Сиджу собі в тому шумі‑гамі й роздивляюся довкруг. Перш за все придивляюся до барабана: чудний якийсь барабан! Не такий собі простацький, а якийсь потужніший, боки в нього опухлі, тугі, аж масні, самичо‑дівочі, та ще й лазурові, зі шнурами, гаптованими золоченим дубовим листям, а поверхня така вже нап’ята – без найменшого ґанджу, лунка й дзвінка, ото, думаю, гучний має бути від неї грім!

Дивлюсь, аж несуть партитуру, теж незвичайну – справжній тобі фоліант, у рисячу шкуру оправлений, хвіст тої шкури китицею закінчується, а до китиці хусточку прив’язано, щоб рясний піт по завершенні справи з чола обтерти. Про все тут, бачте, подбали! А довкола, куди не глянь, герби, орли, грифони, музи повногруді, каріатиди, венери, фавни, бонбоньєри, бом‑стеньги, грифи, гроти, шкоти, стакселі, пріапи, шторм‑трапи, бізань‑щогли, бейдевінди, так що, музико, линь! А над монаршою ложею – гралівський герб: державотворний пазур в оздобленому дукатами вінці, й заслона ложі ледь ворушиться, ніби гроль там уже сидить, але ховається. Від нас?.. А тим часом капельмейстер у пенсне – меткий, експресивний, усюдисущий – уже кричить: «Увага! По місцях! І – починаємо!» Враз усі кидаються до своїх місць, метушаться, гамірливо настроюють інструменти, я беру до рук палички, аж гледь – то не палички, а якісь просто‑таки ударні довбні! Звукові довбні! Я ноти швиденько нарихтував, на долоні поплював, дивлюся в ті ноти, як сорока в кістку, капельмейстер кричить: «Уно, дуо, тре!» – і стукає, і пенсне золоте на нас блискає, і ось уже скрипки стиха починають… але що це? Капельмейстер диригує, а мені не чути анічогісінько, лише так, наче хтось на тертушку тре… ох, і скриплять оті скрипки… струни чимось запаскудили, чи що? Але ось і мій вступ, розмахуюсь, аби трамбамбонити, б’ю удатно, та чується тільки: «пстук, пстук», – наче у двері. Дивлюся – а барабан мій хоч би тобі здригнувся, поверхня якась тверда, ніби ставок замерзлий, навіть ніби торт, – не розумію нічого, і знову: «стук! стук!». «Ні, не буде діла», – міркую собі, коли це вже весь оркестр вступає: пищить, верещить, гупає, лупає, дивлюсь – аж тромбоніст своєму тромбонові губами допомагає: «бу‑бу‑бу», а скрипалі – теж ротом – «ті‑ті‑ті», так ніби своїм інструментам підмогу да‑ють, що ж це за гра отака, а капельмейстер, прислухавшись, по пультові: бац! І каже: «Ні! Не так! Не годиться! Da capo![44]«Ми тоді ще раз, а він сходить з пульта, простує поміж нас, туди‑сюди розгулює, вухом ловить скрипіння і скреготання, наближається усміхаючись, але якось так криво, і валторніста за щоку пальцями, наче обценьками, – хап! – та як крутне‑крутоне, валторністові аж дух забило, а капельмейстер далі йде й мимохідь гобоя за вухо – смик! – і водночас другу скрипку палицею по голові – лусь! – сердешний грайко поточився, хустка з‑під підборіддя вилетіла, зуби мовби аж туш видзвонили, а капельмейстер до тромбонів і до решти шепоче з‑під пенсне: «Драби! Що за безладдя! І це, по‑вашому, музика?! Грати, грати, а то прокинеться гроль, отоді вже нам буде!» І знову: «Як капельмейстер диригентіссімус я вимагаю! Нагадую і повторюю: граємо Увертюральну Симфонію Тиші! Silentissimo, alegro vivace, а далі – con brio і водночас – piano, pianissimo, бо chi va piano, va sano![45]

Ага! Розумію, це жарт! Він з нами жартує, бо – добрий! Каже: «Панове! валторністе, арфісте, тромбоністе і ти, кларнете, такий‑сякий! І ви, клавікорди, докладайте зусиль! Мідні й бляшані – плавно! Пікколо, чутливо, а віолончель іще чутливіше мені там! А фортепіано, тобто Сильнослаб, зважай на сурдину!» Далі підходить до пульта і стукає: «Під Нашим керівництвом, за Моєю командою, до Гармонії Сфер, за мною – грай!!!» І ми граємо. А проте й далі не чути нічого, крім скреготу, шарпання й стукоту, – анічогісінько! І знов іде диригент між оркестранти, усміхається, роздає м’ятні цукерки, – кому дасть цукерку, тому зразу ж і – палицею по лобі! Аж лоби гудуть! А він б’є, сповнений жалю, даючи зрозуміти – і ми таки розуміємо, – що не з власної волі лупцює, а Від Імені й За Дорученням, для того тільки, щоб Його Величності не принизити, щоб какофонія до королівського вуха не потрапила, тож усі, кому щойно влетіло, щуляться, усміхаючись до капельмейстера мило й покірно, а той, теж усміхнений, пригощає цукерками і – бац! бац! – не сам по собі лушпарить, а для того лише, щоб не поступитися принципами, щоб порятувати нетямущих , а може, й для того, щоб запобігти ще гіршим лупням, куштуванню справжнього батога … Починаю про це здогадуватися, слухаючи, як у перерві музики балакають, один одному пластирі наліплюючи: він добрий, наш капельмейстер, недарма ж пишеться «Боніссімус», просто він змушений це робити, щоб гроль не розгнівався, ой, добрий, кажуть, диригент, і серце має золоте, але мусить лупцювати, аби нам хтось інший по лобі не дав! «Хто, хто інший?» – запитую, але ніхто не відповідає. Зрештою, щодо биття я вже дещо тямлю, а от щодо музики ніяк не второпаю, бо ж немає нічого, крім хряпання й дряпання, скреготу й стукоту, але все одно – граємо…

Диригент золотим пенсне блискає, бігає, лупцює усіх, і, хоч лоби нам тріщать, розуміємо: так має бути; аж раптом завіса ложі