Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

— Та бачиш, як діло було… Стара господиня — міс Вотсон — весь час до мене чіплялася, просто спасу не було, але все ж таки обіцяла, що в Орлеан мене нізащо не продасть. Але я помітив, що останнім часом біля будинку крутився один работоргівець, і почав хвилюватися. Пізно ввечері підкрався до дверей, — а вони саме були нещільно зачинені — і чую: стара господиня каже вдові, що збирається мене продати в Орлеан, на Південь; вона й наче не хоче, але їй пропонують вісімсот доларів, а проти такої купи грошей хіба встоїш? Вдова почала її вмовляти, щоб вона мене не продавала, а я не став чекати, чим там у них закінчиться, взяв ноги в руки й дав драла.

Спустився з гори, думаю, поцуплю десь човна на річці вище міста. Народ ще не спав, тож я заховався в старій бондарні на березі й став чекати, доки всі розійдуться. Так і просидів цілісіньку ніч. Увесь час хтось швендяв поблизу. Годині о шостій ранку повз мене почали пропливати човни, а о восьмій чи дев’ятій в кожному човні тільки про те й мови було, що твій батько приїхав до міста і розказує, ніби тебе вбили. У човнах сиділи пани та панії, вони їхали оглядати місце вбивства. Іноді човни причалювали до берега, щоб відпочити перед переправою на той бік; оце з розмов я й дізнався про вбивство. Мені було дуже шкода, що тебе вбили, Геку… Ну, тепер уже, звісно, не шкода.

Я пролежав під стружками цілий день. Дуже хотілося їсти, а так я не боявся: знав, що вдова зі старою господинею одразу після сніданку підуть на молитовне зібрання і там пробудуть цілий день, а про мене подумають, ніби я на світанку пішов пасти корів. Вони помітять, що мене немає, лише ввечері, коли стемніє. Решта прислуги мене теж не буде розшукувати, це я знав: усі повтікали гуляти, доки старих удома нема.

Ну, та добре… Коли стемніло, я вибрався і пішов берегом проти течії, пройшов, певно, милі зо дві, а може, навіть і більше, — там уже й будинків зовсім нема. Тоді й вирішив, що мені робити. Розумієш, якби я пішов пішки, собаки взяли б мій слід; а якщо вкрасти човна і переплисти на той бік — човна шукатимуть, дізнаються, де я пристав на тому боці, й теж знайдуть. Ні, думаю, для мене найкращий спосіб — пліт. Він слідів не лишає.

Незабаром бачу: з-за повороту з’явився вогник. Я кинувся у воду і поплив, а сам штовхаю поперед себе колоду. Виплив на середину річки, заховався серед колод, голову тримаю низенько і гребу проти течії — чекаю, коли ж пліт підійде. Потім підплив до корми і вчепився за неї. Тут зайшли хмари, стало зовсім темно, я виліз і ліг на плоту. Люди там зібралися на середині, поближче до ліхтаря. Ріка все піднімалася, течія була сильна, і я собі вирішив, що до четвертої години пропливу з ним миль двадцять п’ять униз по ріці, а там перед світанком злізу в воду, допливу до берега і заховаюся в лісі на іллінойському березі.

Тільки мені трохи не пощастило. Ми вже порівнялися з островом, і раптом бачу: на корму йде чолов’яга з ліхтарем. Зрозумів я, що треба втікати, стрибнув за борт і поплив до острова. Я думав, що де завгодно вилізу, та хіба ж тут вилізеш, коли берег такий крутий? Довелося мені плисти до нижнього кінця острова, доки не знайшов підходяще місце. Я заховався в лісі, вирішив на плоти більше не сідати, якщо там тиняються з ліхтарями туди-сюди. Люлька, пачка тютюну та сірники були в мене в шапці, вони не намокли, так що все було в порядку.

— То виходить, весь цей час ти не їв ні хліба, ні м’яса? Що ж ти не спіймав собі черепаху?

— Як же її спіймаєш? На неї ж не накинешся й не схопиш, і каменем її не приб’єш. Та і як вночі полювати? А вдень я на берег не виходив.

— Ага, це точно. Тобі, звісно, довелося весь час сидіти в лісі. Ти чув, як із гармати стріляли?

— Ще б пак! Я знав, що це тебе шукають. Бачив навіть, як вони пропливали, дивився на них із кущів.

Якісь пташки пурхнули мимо нас; вони злітали в повітря й сідали на землю через кожних два кроки. Джим сказав, що це на дощ. Є така прикмета: якщо кури перелітають із місця на місце, значить, буде дощ; із пташками, певно, так само. Я хотів кількох зловити, але Джим заборонив. Він сказав, що це до смерті. У нього батько дуже хворів; хтось із дітей зловив пташку, і старенька бабця сказала, що батько помре, — так воно і сталося.

А ще Джим сказав, що не треба перераховувати, скільки чого готується на обід, це не до добра. Так само, як витрушувати скатертину після заходу сонця. А ще якщо людина має бджоли і ця людина помре, то бджолам неодмінно треба сказати про це наступного ранку, до того, як зійде сонце, бо інакше вони ослабнуть, перестануть працювати і перемруть. Джим сказав, нібито бджоли не жалять дурнів, але цьому я не повірив: я сам стільки разів пробував їх зачепити, а вони мене не вжалили.

Щось із цього я чув і раніше, але не все. Джим знав багато прикмет і сам говорив, що майже все знає. Однак з усього виходило, що всі прикмети не до добра, і того я запитав Джима: невже не буває щасливих прикмет? Він сказав:

— Зовсім мало, та й то від них ніякого пуття. Нащо тобі знати, що скоро щастя на голову звалиться? Щоб позбутися його?

А ще він сказав:

— Якщо в тебе волохаті руки і груди — це вірна прикмета, що розбагатієш. Ну, від такої прикмети є ще хоч якась користь, бо колись воно таки станеться! Розумієш, спочатку можеш довго бути бідним і, може, з горя візьмеш та й повісишся, якщо не будеш знати, що колись потім таки розбагатієш.

— А в тебе волохаті руки та груди, Джиме?

— Чого б то я питав? Хіба не бачиш сам, що волохаті?

— Ну, то як, ти багатий?

— Ні. Але одного разу був багатий і ще колись розбагатію. Якось