Читати книгу - "Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже"

ще й риболовлю), піднялася на пагорб і обвела поглядом широку арену з вологого піску й розкиданих де-не-де калюж, які зблискували в світлі місяця. Лише діти любили відплив — довгоочікуваний час риболовлі на суходолі. Але вона — вона завжди цінувала його: цей краєвид із ламінаріями, викинутими на берег, і зяючими дірами заток здавався якимось оголеним, і це їй подобалося. Ґаель обожнювала цей час: море відкланяється та залишить по собі тільки запах мокрого дерева, випари сумного сексу…

Вона сіла на вершині пагорба й скрутила собі цигарку; це знову нагадало Одрі та її жахливу смерть. Наступної миті перед очима промчала кімната в швейцарському готелі, де вона завалила трьох поганців. Усе це здавалося їй абсолютно нереальним — і марним. Стільки крові на краю прірви — і що залишилося, крім порожнечі? Навіть не палала бажанням арешту чи страти Фарабо — як прагнули цього обоє братів.

Запалила цигарку й швидко занудьгувала. Завше вдавала з себе мізантропку, мало не соціопатку, але нудилася, щойно опинялася на самоті — й особливо на природі. Підвелася й для дотримання ритуалу обійшла бухту, далі пройшла вздовж сосон, що колихалися на вітрі. Найбільше дивувала тиша: море відступало, залишалося саме каміння. Ґаель пожбурила недопалок і вирішила повернутися — не лише засумувала, а й задубіла.

Коли увійшла до будинку, брати саме накривали стіл, а Має метушився на кухні. Вона прослизнула туди, щоб випити теплого чаю — завжди його заварювали в термосі. Старий бретонець влаштував у раковині справжню різанину: на дні були звалені молюски-венерки, ножі, відкриті мушлі, а він саме розбивав панцири крабів.

— Якщо не хочете морепродуктів, — мовив він, навсібіч розбризкуючи сік, — я ще купив кров’янки.

Ґаель відмовилася від чаю і пішла блювати до ванної на першому поверсі, поруч із її спальнею. Прополоскала рота. У горлі досі пекло від жовчі, а стінки шлунку ніби вичистили ацетоном, але вона почувалася легкою, спустошеною, безтурботною. Глянула на себе в дзеркало: обличчя розслаблене, радісне. Анорексикові більше нічого не треба: дематеріалізуватися, відлетіти на краплинці дощу, як відлітають крихітні феї з дитячих книжок.

Похмура вечеря. Братики досі приндилися один на одного, а їй не хотілося грати роль посередниці. Рідкісні репліки оберталися довкола історії з човном: Має, невідомо навіщо, витягнув «Boston», Лоїк згадав проблеми з мотором, які почалися взимку, Ерван відповідав односкладними реченнями, Ґаель нічого не могла второпати.

Гадала, що всі збираються лягати, але коли встали з-за столу, Ерван наказав таким тоном, ніби накладав закляття:

— Ходімо до вітальні, маю з вами поговорити.

Ґаель закусила губу, Лоїк забурчав. Ерван, певно, збирався порушити тему спадщини: лаве, заникане у Швейцарії, акції в темних компаніях, частки шахт, ціною тяжкої праці видовбаних у скелях, — причому найтяжче вимовити назви регіонів, де вони розташовані, — й усе це на ґрунті незаконних махінацій. Не кажучи вже про те, що Морван залишив по собі стільки ж ворогів, скільки й бабла, — за спадок доведеться боротися.

Утім, вони завжди погоджувалися: не йшлося про те, щоб торкатися до цього статку. Жоден не хотів жити за батькові гроші — гроші мертвого ненависного батька. Але цього вечора Ґаель уже не була налаштована так рішуче. Прослизнула в крісло, в якому сиділа до вечері. Наразі могла тільки муркотіти біля вогню й слухати.

Раптом — ще один острах: говоритимуть про кому Меґґі. Відмикати? Не відмикати? Дилема вимагала розкриття справжніх почуттів, а на це вона не мала сили. На цвинтарі мелодрами вдалося уникнути. Чи матимуть вони на це право сьогодні ввечері?

Звичайно, Ерван приготував їм дещо на десерт:

— Ви так і не знаєте справжньої причини мого від’їзду до Африки.

Ґаель раптом зрозуміла, що похорон був лише формальністю — справжні потрясіння заплановані на цю мить. Брат сів біля каміна й заговорив монотонним, майже очужілим голосом, без упину підкидаючи поліна у вогонь, ніби розігріваючи великий казан правди.

Дві години в тиші, під ритмічне крапання за вікнами й потріскування вогню, він розповідав їм божевільну історію походження батька. Усі завжди здогадувалися, що Падре не був ні бретонцем, ні спадкоємцем династії шуанів,[145] але ніхто не сподівався дізнатися про жінку, поголену після Визволення, маленького хлопчика-в’язня, лиху матір з вирізаною на лобі свастикою, яка вдається до сексуального насильства над власним сином, а потім вмирає та гниє біля свого Kleiner Bastard’a.

Ґаель була приголомшена, розривалася між розпачливим усвідомленням того, що ніколи не розуміла свого батька — навіть не здогадувалася про правду, — і соромом за те, що все життя на щось скаржилася, вона, татусева донечка. Водночас гнівалася на Старого, який ніколи їй нічого не розповідав, і на брата, який мав би повідомити правду відразу по приїзді — принаймні вона поховала би батька з цим знанням.

Лоїк — ані пари з вуст. Він звик до цього — під час їхніх сімейних обідів аж так відсторонювався, що засинав у своєму куточку. Утім, цього вечора Ґаель була впевнена: він не спав. Відчувала його напруженість, ніби бурю, що мала от-от пронизати кімнату блискавкою.

Ерван перейшов до другого акту. Лонтано, 1969. Ще дикіша історія, якщо це взагалі можливо уявити. Про Людину-цвяха Ґаель уже знала. Про жахіття, які вона коїв у шахтарському містечку в Катанзі — також. Істина була складнішою. Сьому жертву, Каті Фонтана, коханку їхнього батька, убила не Людина-цвях, а сам Морван. Принаймні, він розпочав справу, яку пізніше довершила Меґґі з якимось темним психіатром на прізвище де Пернеке. Цієї миті Ґаель хотіла була підвестися, але Ерван, який уже стояв, жестом показав їй: «Не рипайся».

Він перейшов від моторошних жахіть в ангарі для човнів, де їхня рідна мати катувала невинну медсестру, до мелодрами. Каті Фонтана мала дитину, про це ніхто не знав. То була Морванова дитина. Тією дитиною був Ерван.

Цього разу Ґаель скочила зі свого крісла.

— Сядь на місце!

— Ні. З мене досить.

— Ти не хочеш знати продовження?

— Продовження ми всі вже пережили. Ти козел.

Вона втекла до своєї спальні, впала на ліжко, не