Читати книгу - "Консуело"

— Як, — вигукнув Андзолето, уражений такою цілковитою відсутністю марнославства, — ти нітрохи не схвильована, не збентежена? О, я бачу, Консуело, що ви маленька кокетка й чудово знаєте, що ви не потворні.

— Послухай, — відповіла вона, всміхаючись. — Позаяк ти надаєш такого значення усіляким дурницям, я мушу тебе трохи заспокоїти. Я ніколи не була кокеткою: при моїй зовнішності це було б смішно. Одначе безсумнівно, що я тепер уже не потворна.

— Справді? Ти це чула? Хто ж говорив тобі це, Консуело?

— По-перше, моя мати, її ніколи не бентежила моя некрасивість. Вона не раз повторювала, що це мине й що сама вона в дитинстві була ще гірша. А тим часом я від багатьох, хто знав її, чула, що у двадцять років вона була найкрасивішою дівчиною в Бургосі. Пам'ятаєш, коли вона співала в кав'ярні, не раз доводилося чути: «Яка, мабуть, ця жінка була гарна в молодості». Бачиш, друже мій, для бідняків краса — це справа однієї миті: сьогодні ти ще не красива, а завтра вже перестала бути красивою. Можливо, і я ще буду гарненькою, тільки б мені не перевтомлюватися, висипатися добре та не дуже голодувати.

— Консуело, ми з тобою не розлучимося. Я незабаром розбагатію, ти ні в чому не будеш мати потреби й зможеш гарнішати, скільки тобі заманеться.

— У добрий час! Нехай допоможе нам Господь в усьому іншому!

— Так, але все це не вирішує справи зараз: необхідно дізнатися, чи вважатиме тебе граф достатньо красивою для сцени.

— Клятий граф! Тільки б він не був занадто вимогливим.

— Ну, принаймні ти не погануля.

— Так, я не погануля. Ще недавно я чула, як скляр, — той, що живе напроти нас, — сказав своїй дружині: «А знаєш, Консуело зовсім непогана з лиця, до того ж у неї чудова фігура, а коли вона сміється, так просто серце радіє; коли ж заспіває — робиться й зовсім красивою».

— А що відповіла на це його дружина?

— Вона відповіла: «А тобі що до цього, дурню? Ліпше займайся своєю справою: одруженому чоловікові нема чого заглядатися на дівчат».

— І, скажи, видно було, що вона гнівається?

— Ще й як!

— Так, це гарна ознака. Вона вважала, що чоловік її не помилився. Ну, а ще що?

— А потім графиня Моченіго, — я шию на неї, і вона завжди турбувалася про мене, — отож минулого тижня входжу я до неї, а вона й говорить докторові Анчилло: «Подивіться, докторе, як ця дівчинка виросла, побіліла, яка в неї чарівна фігура».

— А доктор що відповів?

— Він відповів: «Так, дійсно, пані, я не впізнав би її, присягаюся вам! Вона з тих флегматичних натур, які біліють, коли починають повніти; побачите, з неї вийде красуня».

— Чи не чула ти ще чого?

— Ще ігуменя монастиря Санта-К'яра, — вона замовляє мені вишивки для своїх вівтарів, — теж сказала одній з черниць: «Хіба не моя була правда, коли я говорила, що Консуело схожа на нашу святу Цецилію[43]? Щоразу, молячись перед образом, я мимоволі думаю про цю дівчинку, думаю й прошу Бога, щоб вона не впала в гріх і завжди співала тільки в церкві».

— А що відповіла сестра?

— Вона відповіла: «Ваша правда, мати ігуменя, суща правда». Зараз же після цього я побігла до їхньої церкви подивитися на святу Цецилію. Її написав великий художник, і вона така красуня!

— І вона схожа на тебе?

— Трошки.

— Чому ж ти мені ніколи про це не говорила?

— Та я якось не думала про це.

— Мила моя Консуело, так, виходить, ти красива?

— Цього я не думаю, але я вже не така погана собою, як говорили раніше. У всякому разі, про свою потворність я більше не чую. Щоправда, може, причина в тому, що люди не хочуть мене засмучувати тепер, коли я стала дорослою.

— Ну, Консуело, подивись-но на мене гарненько! Почати з того, що в тебе найкрасивіші у світі очі.

— Зате рот занадто великий, — вставила, сміючись, Консуело, розглядаючи себе в осколок розбитого дзеркала.

— Рот не малий, але які чудові зуби, — продовжував Андзолето, — просто перлини! Так і сяють, коли ти смієшся.

— У такому разі, коли ми з тобою будемо у графа, ти мусиш неодмінно розсмішити мене.

— А волосся яке чудове, Консуело!

— Оце правда. На, подивися…

Вона витягла шпильки, і цілий потік чорного волосся, у якому сонце відбилось, як у дзеркалі, спустився до землі.

— У тебе високі груди, тонка талія, а плечі… До чого вони гарні! Навіщо ти ховаєш їх від мене, Консуело? Адже я хочу бачити тільки те, що тобі неминуче доведеться показувати публіці.

— Нога в мене досить маленька, — бажаючи перемінити розмову, сказала Консуело, виставляючи свою крихітну, чудову ніжку — ніжку справжньої андалузки, яку майже неможливо зустріти у Венеції.

— Ручка — теж чудова, — додав Андзолето, вперше цілуючи їй руку, яку дотепер тільки по-товариському потискував. — Ну, покажи мені свої руки вище!

— Ти ж їх сто разів бачив, — заперечила вона, знімаючи мітенки.

— Та ні ж бо! Я ніколи ще їх не бачив, — сказав Андзолето.

Це безневинне й разом з тим небезпечне розслідування починало дивним чином хвилювати юнака. Він якось одразу замовк і все дивився на дівчину, а та під впливом його поглядів з кожною хвилиною перетворювалась, роблячись усе гарнішою й гарнішою.

Можливо, він був не зовсім сліпий і раніше; можливо, вперше Консуело, сама того не усвідомлюючи, скинула із себе вираз безтурботності, припустимий лише при бездоганній правильності ліній. У цю мить, іще схвильована ударом, який уразив її в саме серце, та вже знову простодушна й довірлива, однак іще відчуваючи легку зніяковілість, що виникала не від кокетства, яке прокинулося, а від почуття соромливості, пережитого й зрозумілого нею, вона прозорою білизною лиця й чистими, ясними очима дійсно нагадувала святу Цецилію з монастиря Санта-К'яра. Андзолето не в силах був одірвати від неї очей. Сонце зайшло. У великій кімнаті з одним маленьким вікном швидко темніло, і в цьому напівсвітлі Консуело стала ще гарнішою, — здавалося, начебто навколо неї розвівається подих невловимих насолод. У голові молодого Андзолето пронеслася думка віддатися пристрасті, що пробудилася в ньому з незнаною дотепер силою, але негайно ж холодний розум узяв гору над цим поривом. Йому хотілося своїм палким захватом схвилювати Консуело й перевірити, чи може її краса розбудити в ньому таку ж пристрасть, яку будили всіма визнані красуні, що ними він уже володів. Але він не посмів піддатися цій спокусі, недостойній тієї, що викликала в ньому такі