Читати книгу - "Без крові. Така історія"

вони КРИЧАТЬ, побачивши дорогу, сповіщають один одного за допомогою звуків, не користуючись словами, як пташки, що кружляють улітку в небі над площами; нарешті вони добігають туди, де стоять люди, протискуються поміж глядачів, що теж чекають, просто до першого ряду — у їхніх очах відбивається біла дорожня смуга, а ще глибше — обриси пагорба, закрайок небосхилу, що подарує диво, хмару пилу, незнаний ними шум, який вони навічно запам'ятають як перший світанок життя. Їм перехопило подих. Вони перезирнулись. Тепер вони — друзі на все життя.

Але Дюпін складає папірець і кладе його до кишені. Порив іспанського вітру підіймає під кришталевими кубками скатертину з фламандського льону. У Версалі ворони несподівано підіймають голови, неначе почули передзвін незнаних досі дзвонів. Пан Президент подав відкритою, білою, схожою на лезо долонею, стриманий знак. Він наказував зупинити тих йолопів. Головний офіціант рукою розправляє складки на скатертині, що їх наробив вітер, а він скасовує перегони. Дюпін покірно кланяється і покидає кімнату. А тим часом у Мадриді, нічого не підозрюючи, танцюють 40 тисяч людей. Вони ще не знають, що все вже скінчено.

І дійсно, французький уряд своїм блискавичним і урочистим наказом зупинив перегони. Задушивши тварюку, перш ніж вона вбила знову. Французи, звичайно, співчували іспанському королю Альфонсу XIII, який у Мадриді, у розкошах, серед світських осіб очікував на прибуття королівських автомобілів. Отже, організаторам порадили перевезти автівки з Бордо на Піренеї потягом. А далі, уже на іспанській землі, відновити перегони аж до самого королівського фінішу. Одначе іспанському монарху ідея не сподобалася, і причину цього ніхто ніколи так і не дізнався. Горе змусило демонтувати помости, що мали б прийняти чемпіона Іспанії. Від самого заходу сонця на три дні були заборонені музика і танці. Згортали блакитні шати, де вже очікувало магічне електричне світло. Помалу хтось темним ганчір'ям витирав крейду з величезного дерев’яного табло, стираючи славу учасників і точні заміри секундантів, перетворюючи їх на білий пил, що розноситься вітром, осідає на руки і одяг.

Я відреагував на новину з посмішкою, ледь нахиливши голову вперед. Я вчив своїх підлеглих офіціантів, що не слід знімати білих рукавичок, тому що за цим столом треба поводитися шанобливо, з гідністю. У таких випадках, прибираючи зі столу (все може статися), треба дотримуватись порядку: спочатку кришталь, потім столові прибори, тарілки, серветки. Загалом усе, чим прикрашають стіл. Останньою знімемо скатертину з фламандського льону — неначе вітрило, складемо її всемеро — вона ще зберігає тепло столових приборів. Так замкнеться коло подій, що так і не відбулися, яке в нашій професії, як і в житті, приховує таємницю, що має набагато глибше значення, аніж те, що вже стало дійсністю. Я повернусь додому, йтиму повільно, гордо тримаючи спину, і палитиму цигарку. Що ж до моєї роботи, то я можу вас запевнити, що на моєму кришталеві не було ані пилинки. Але й про це ніхто, окрім мене, не дізнається. У прохолоді моїх простирадл, у вогкості ночі, мене повільно полонить сон. Від моєї самотності мене врятує Господь.

— Доню, чому ти усамітнено танцюєш на безлюдній стежці свята, яке так і не прийшло, між фантазій і людей, яких уже немає. В якому ж ритмі б’ється твоє неквапливе і самовпевнене серденько, що завжди реагує невчасно? Тут ще не готові до твого сяйва, а гордість моя помре від страждань. Тож нехай милосердною буде кара за таке марнотратство. Хай уважним буде янгол, що береже нашу самотність.

Ті автомобілі, що вціліли, відбуксували аж до залізничної станції, де, погрузивши у безкінечно довгий караван вагонів, їх на помірній швидкості доправили до Парижа.

Дитинство Ультімо

Його звали Ультімо, тому, що він був первістком.

— Це Ультімо, — заявила його мати, щойно відновивши сили після пологів.

Так з’явився на світ Ультімо.

Спочатку, здавалось, він на це і не зважав. Протягом перших чотирьох рочків життя Ультімо перехворів на всі можливі хвороби. Його хрестили тричі: піп усе ніяк не міг звершити миропомазання над таким малесеньким створінням з такими оченятами — саме тому священик кожного разу намагався його похрестити, аби лишень не повертати дитя без причастя.

— Шкоди не буде.

І дійсно, перехворівши, Ультімо завжди залишався живим — кволим, худим, білим, як полотно, але живим.

— Сильне серце має, — казав батько.

— Щасливець він, — відповідала мати.

Саме завдяки цьому він дожив до того часу, коли у віці шести рочків і чотирьох місяців, у листопаді 1904-го року, батько повів Ультімо у хлів і, вказавши на двадцять шість корів, що були всім його багатством, і попрохавши не казати нічого матері, повідомив, що скоро вони нарешті раз і назавжди звільняться від цих триклятих гір.

Широким, навіть урочистим жестом він обвів усю смердючу і темну споруду. А потім дуже повільно продекламував:

— Гараж Ліберо Паррі.

Ліберо Паррі — так його звали. «Гараж» — французьке слово, якого Ультімо ще ніколи не чув. Спочатку він гадав, що воно має означати щось на кшталт «розведення худоби» чи «молочна ферма». Проте йому було невтямки, що ж то була за новина.

— Ремонтуватимемо автомобілі, — урочисто пояснив батько.

Власне, оце була і вся новина.

— Та ж тих автомобілів ще не існує, — зазначила мати якось увечері, лежачи в ліжку в темній кімнаті, коли все ж таки їй відкрили таємницю.

— Це лише питання часу. З’являться, — відповів їй Ліберо Паррі, її чоловік, засовуючи руку жінці під нічну сорочку.

— Але ж дитина…

— З ним проблем не буде, і йому роботи стане, навчиться.

— Поряд дитина, прибери руку.

— А-а-а, — мовив Ліберо, згадавши, що, задля економії на опаленні, вони ще з зими всі разом сплять у одній кімнаті.

Вони ще трішечки так спокійненько полежали у безсловесній тиші, аж ось чоловік знову завів:

— Я про все поговорив з Ультімо, він згоден.

— З Ультімо?

— Так.

— Ультімо — ще дитина, має сім років, двадцять один кілограм і астму.

— Яке це має значення, він же незвичайна дитина.

Так, у родині дійсно ходила думка, що Ультімо — особлива дитина. Через його хворобливість і через купу інших речей, які важко пояснити.

— Хіба ти не міг поговорити хоч би з Таріном?

— Він би не зрозумів. Він такий самий, як і інші, лише земля в макітрі, земля і худоба, він би поставився до мене, як до божевільного.

— І, ймовірно, не помилився б.

— Ні, помилився б.

— Як можна таке казати?

— Він з Треццато.

У тих краях це було неспростовним аргументом.

— Тоді поговорив би