Читати книгу - "Гауф. Переклади, Олександр Олесь"

Тоді візир порадив піти на став, де не раз він бачив вродливого лелеку, який важно прогулювався по стежках і звертав його увагу.

Каліф згодився. Ще здалеку вони запримітили двох лелек. Один, на своїх довгих ногах, гордо ходив понад ставом і стежив за жабами, а другий висів над ним високо в повітрі.

- Ясновельможний пане! - прошепотів візир на вухо каліфу,- Я ручусь головою, що ці два довгоногих лелеки ведуть між собою найцікавішу розмову. Чи не обернутися і нам у лелек?

- Можна,- відповів каліф.- Тільки постій, дай згадати, що потрібно для того, щоб знову стати людиною. А, згадав! Згадав! Треба тричі поклонитись на схід і сказати «Мутабор», але не сміятись, бо інакше ми навіки зостанемось довгоногими лелеками.

Поки каліф говорив, той лелека, що висів у повітрі, почав поволі спускатися на землю, і як тільки він торкнувся ногами, каліф вийняв із-за пояса табакерку, потім понюхав з неї і, давши її візиру, голосно крикнув: «Мутабор!»

Не пройшло і хвилини, як ноги каліфові і візирові поробилися пташиними, із рук виросли крила, шия витяглась на цілий аршин, борода кудись зникла, і все тіло покрилося пір’ям.

- Ну і дзьоб же у тебе, мій друже! - звернувся каліф до старшого візира.- Божусь бородою пророка, я ніколи в житті не бачив нічого подібного.

- Спасибі за добре слово! - відповів візир, низько кланяючись.- З свого боку насмілюся довести вашій величності, ви навіть вродливіші, ніж були раніше. Не будемо, одначе, витрачати часу на наші розмови, прислухаємось, про що говорять наші товариші, і впевнимося, чи справді ми тепер можемо розуміти пташину мову.

Злетівши на землю, лелека між тим почав розправляти пір’я, а трохи згодом пішов назустріч тому, що гуляв біля ставу.

Обернуті теж у лелек, каліф і візир пішли за ними і зовсім ясно почули таку розмову.

- Маю честь вас привітати, пані Довгоножко. Що це ви так рано сьогодні забажали вийти на прогулянку?

- Доброго здоров’я, високоповажаний Довгоносе! Сьогодні я справді вийшла трошки зарано, але це через те, що мені чомусь захотілось поснідати, і, на щастя, піймалось декілька ящірок та жаб. Чи не бажаєте покуштувати шматочка одного і другого?

- Дуже вдячний, щось не хочеться, та, власне кажучи, я прийшов сюди зовсім по іншій справі.

- Прошу, по якій?

- У мого батька сьогодні будуть гості, і мені звелено забавляти їх танцями, так от мені треба зробити маленьку репетицію.

І молода лелека граціозно пройшлась мимо свого приятеля.

Каліф і Манзор із дивуванням стежили за нею очима, але коли вона згодом почала притоптувати ногами, вони не могли себе стримати і голосно розсміялись.

- Ну і кумедія! - закричав каліф.- Такої забавки ніде не купиш, ні за які гроші! Шкода лише, що ця танцюристка злякалася нашого сміху, а то, чого доброго, ще б нас розважила і своїми співами.

- Ой лишенько, лишенько! Що ж ми наробили, заголосив візир і нагадав каліфові, що їм сміятися далеко небезпечно.

- Клянуся Меккою і Мединою, що наші жарти невдалі,- озвався каліф і сумно похилив голову.- Боюся, що на все життя доведеться зостатись лелекою. Чи ти не згадаєш те чудернацьке слово? Воно у мене, як на гріх, зовсім вилетіло з голови.

- Ми повинні тричі поклонитись на схід і проговорити: «...му, ...му, ...му» ...

Лелека-каліф в ту ж хвилину повернувся на схід і почав кланятись так низько, що дзьобом діставав землі, але, на превеликий свій жаль, таємничого слова ніяк не міг згадати. А візир тільки повторював: «...му ...му ...му», але із цього «му» так нічого і не вийшло: обидва вони, як були лелеками, так і залишались ними.

Накланявшись досхочу, вони почали засмучено ходити по полю, зовсім не знаючи, як їм вернутися до міста, де, звичайно, їм ніхто не повіре, що вони не справжні лелеки. А коли навіть і повірять, то не захочуть мати над собою каліфа-лелеку і лелеку-візира.

Так, сумуючи, вони ходили декілька днів, годуючись зіллям, бо їсти жаб та ящірок вони все ж не наважувались, боячись обтяжити свої шлунки.

Єдина втіха для їх була у тім, що вони могли літати, і вони справді щоранку і щовечора прилітали в Багдад, сідали на дах і мовчки стежили за всім, що там робилося.

На другий день, як вони обернулися у птахів, на вулицях було помітно велике хвилювання і клопіт, але минуло три, чотири дні, і вони угледіли на головній вулиці натовп. Голосно розносились звуки флейти, грім барабанів. На гарно осідланім коневі, оточений вельможами, сидів хтось незнайомий, одягнений в пурпурове убрання. За ним поспішала юрба народу і кричала що є сили:

- Хай живе Мірца! Повелитель Багдада! Слава! Слава! Слава!

Обидва лелеки переглянулись.

- Ти, візире, звичайно, тепер догадуєшся, чому ми з тобою попали в тенета і ким я заворожений,- почав лелека-каліф сумним голосом.- Мірца, що зайняв мою посаду,- син могутнього ворожбита Кошнура, одного з моїх заклятих ворогів. Він давно вже нахвалявся помститись наді мною, але я не гублю надії і, довго не ждучи, зараз же лечу поклонитися труні великого пророка, з певністю, що всі нечисті заміри Кошнура розіб’ються там же, на місці святині. Я думаю, що ти не відмовишся разом зо мною зробити цю важку подорож?

Лелека-візир, замість відповіді, швидко замахав крильми.

Лелека-каліф зробив те ж саме, і обидва вони одночасно піднялися з даху і полетіли в напрямі до Медіни, але літати вони ще добре не звикли і швидко стомились, особливо візир.

- Ваша величність,- жалібно і задихаючись, прошепотів він.- Ви так швидко летите, що я ніяк не встигну за вами. Дозвольте нагадати, що не заважило б нам подумати і про ночівлю, бо починає вже смеркати.- Каліф знайшов пропозицію візира цілком слушною і, угледівши неподалік у долині якісь руїни, попрямував туди.

Виявилось, що це були руїни якогось стародавнього палацу, і обидва мандрівники рішили тут заночувати.

Руїни підпиралися товстими колонами, і в глибині їх збереглося декілька кімнат, на яких помітні ще були сліди минулої розкоші і величності.

Каліф і його візир могли заснути досить комфортабельно.

- Царю, мій