Читати книгу - "Російський сюжет"

— У них із Дунею, як виявилося, зовсім різні погляди на російську літературу, — зітхнув Євген. — Доходило до конфліктів. Тому ми й не дуже переживали, коли мамі не дали трирічної візи, яку вона, попри все, після смерті батька отримати дуже хотіла.

— Так, це було би напевне можливо, якби ви спромоглися на дитину, — сказала Лада.

Стає трохи сумно. У Лади з Тьєрі дитина таки намічалася. Проживши разом кілька років, вони вирішили зміцнити свій союз, чекали донечку. Але потрапили в автокатастрофу на трасі біля Марселя. Це було п’ять років тому. Щоби підтримати їх, Євген з Дунею на декілька днів літали в Камарґ. Посиділи біля їхніх лікарняних койок, доки ті лежали під крапельницями. І в літаку на зворотному шляху обговорили те, яке лихо спіткало їхніх французьких «родичів». А вони, Євген та Дуня, мабуть, вчинили мудро, що так і не запланували дитини. Зрештою в них у всіх є незапланований Мирослав, який потребує стільки турботи!

Дуню дивує те, що дзвінке ім’я хлопця, яке так добре звучить будь-якою мовою, чомусь не русифікується. Жоден герой російської класичної літератури, яку Дуня знає в усій її безмежній повноті, не має цього імені. Самого Мирослава це не турбує. На Росію він у своїх життєвих планах не ставить. А навіть якби й ставив, «сколько нас, нерусских, у России!», як натхненно декламувала його бабуся з боку батька вірші якогось маргінального радянського поета. А французький Мі-о-слав, та й американський Майрос, звучать прикольно. Він вдячний своєму дідові, небіжчику Василеві Тарасовичу, професорові Небувайку, який дав йому таке славне лунке ім’я. А також вдячний долі, що має і мачуху, й вітчима. Завдяки їм його життя суттєво цікавіше, ніж у тих, хто роками безвиїзно живе з нудними батьками все в тому самому набридлому житлі, яке сентиментально іменується «батьківським домом».

Отже, Дуня із притаманним науковцеві потягом до впорядкування сподівалася встановити спільну мову пікніка, але з цього нічого не вийшло. Як варіанти пропонувалися англійська або російська. Тьєрі не знає російської, а англійською говорити не хоче. А з Тьєрі не можна не рахуватися, бо за більшість вечерь у рестораціях університетського містечка платить саме він. Лада не хоче говорити російською, хоча й озивається на Клаву. Мало того, Лада спитала, чому русофілка Дуня не говорить французькою, якою герої російської класики говорили краще, ніж, власне, російською. Дуня відповіла: bien sur, я говорю французькою! Не ідеально, але пристойно. Але французькою не говорить Євген.

— Так і не вивчив? — перепитала Лада колишнього чоловіка.

— Не було мотивації. Хіба що ближче познайомитися із твоїм новим.

Євген як колишній ніцшеанець після англійської вчив німецьку, і вона йому добре йшла. А французької тільки й знав того, що вивчив від Лади, поки вони були разом.

Тож за столом продовжує панувати брак мовної згоди, що, одначе, не призводить до помітних конфліктів, лише до слабих спалахів далеких вогників. На кшталт тих, які осінніми вечорами блукають по темній прерії, щоби потім згаснути. Та все одно є щось таке, що не згасає ніколи. Хоч би як пишалися нові подружжя своїм умінням налагодити чудові стосунки з попередніми.

Тьєрі поклав руку Ладі на плече, а Євген руки на плече Дуні не поклав, і в очах Лади промайнув ледь помітний тріумф, який, мабуть, ніколи не зникає з очей колишніх дружин, коли їх бачать колишні чоловіки в товаристві нових. Та й без того зрозуміло, що в неї з Тьєрі все склалося значно душевніше, аніж у нього з Дунею. Але й Євген з Дунею налагодили цілком збалансоване співжиття, ніколи не конфліктують, ніколи не з’ясовують стосунків.

— Яка краса! — вигукує Дуня, дивлячись на дорогу, яка звивається посеред рівнини, й на ластівок над нею. — Скільки років дивлюся на цю дорогу і не можу надивитись!

Від початку їхніх стосунків Дуня і Євген часто бувають тут, на цьому пагорбі, де серед кущів і в жахливу літню спеку віє вітерець. Вже давно за кермом Євген, але маршрут не змінився. Дуня казала, що це місце нагадує їй російський степ, про який стільки читала, якого вона, до речі, ніколи не бачила, бо в Росії бувала тільки в Москві й Петербурзі. І починала ніби ненароком співати «Степь да степь кругом». Євген, так само ніби ненароком, починав співати «Серед степу широкого», хоча український речитатив набагато складніший за примітивну російську народну, і Дуня замовкала, і вже давно вона не співає «Степь да степь» на пагорбі посеред прерії. Хоча вони продовжують сюди приїздити й возять сюди своїх гостей.

А зараз Дуня сіла на свого улюбленого коника. Хоч би хто гостював у них, вона завжди починала розмову про свою монографію «Russian Sexuality», яку пише стільки років, скільки живе з Євгеном, вважаючи її головним сенсом свого життя. У Москві вже знають про цю ще не дописану книгу, бо Mrs Dounia Gourman-Samarsky, Midwest University, робила доповіді й на російських конференціях, презентуючи окремі розділи своєї праці. Російські колеги писали їй, що московський патріарх має намір піддати її монографію анафемі, чого щиросерда Дуня не розуміє. За що її проклинати? Невже за те, що вона зробила кілька доповідей у поважних університетах, переконливо доводячи, що лише російська література XIX століття може сказати про все, не сказавши нічого? За тими скупими деталями, якими ледь окреслювали глибини проваль російські класики, Дуня робила несподівані висновки. І з науковою відвертістю акушера-гінеколога аналізує, як саме відбувалося падіння Анни Карєніної і як саме поміщик Тоцький розбещував юну Настасію Філіповну. А саме зараз Дуня Гурман працювала над тим, що ж робили в альтанці Марк Волохов з дівицею Вірою в романі Гончарова «Обрив».

— А те, в який спосіб москаль мав Катерину, твою жінку не цікавить? —