Читати книгу - "І не лишилось жодного"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На щастя, йому вдалося виплутатися з тієї справи… десять, ні, п’ятнадцять років тому. А все висіло на волосині. Усе могло запросто рухнути! Шок привів його до тями. Він перестав пиячити. Та, їй-богу, то була майже катастрофа…
Повз нього, оглушливо сигналячи, промчав величезний «супер-спортс далмейн» зі швидкістю вісімдесят миль на годину. Лікар Армстронґ ледь не в’їхав у живопліт. Один із тих молодих безумців, які гасали сільською місцевістю. Він ненавидів їх. Цього разу дивом не врізався. Чорт би забрав того молодика!
VІІ
Тоні Марстон, що з ревом мчав у містечко Мір, подумав про себе: «Кількість машин, що повзуть дорогою, просто лякає. Вічно хтось стоїть у тебе на шляху. А ще лізуть посеред дороги! Водіння в Англії – майже безнадійна справа… Не те, що у Франції, де можна нормально розігнатися…»
Можливо, варто зупинитися, щоб угамувати спрагу, чи рухатися далі? Часу предосить. Ще якихось сто з гаком миль. Випити б зараз склянку імбирного пива з джином. Ну й шкварить сьогодні!
На тому острові можна буде гарно розважитися, якщо погода триматиметься.
Цікаво, хто ж такі ті Оуени. Багаті до відрази. У Борсука на таких людей нюх. Звісно, він мусив сюди їхати, що ж залишається бідаку без власних грошей…
Сподіватимемося, що вони щедрі на випивку. Ніколи не знаєш, чого чекати від людей, які заробили гроші, а не успадкували їх. Прикро, що чутки, нібито Ґабріела Терл придбала острів, не підтвердилися. Він би краще провів час із кіношниками.
Ну, він сподівався, що кількох дівчаток там зустріне…
Вийшовши з готелю, він потягнувся, позіхнув, подивився на блакитне небо і вліз у свій «далміан».
Кілька молодих жінок захоплено дивилися на нього: високого зросту, ставний, кучеряве волосся, засмагле обличчя і сині-сині очі.
Він завів двигун і з ревом помчав вузькою вуличкою. Старі чоловіки та хлопчаки-кур’єри відскочили вбік. Хлопці захоплено дивилися на автомобіль.
Ентоні Марстон продовжив свій шлях тріумфу.
VІІІ
Містер Блор їхав пасажирським потягом із Плімута. У вагоні був лише один пасажир, старий моряк із посоловілими очима. Поки що він спав.
Містер Блор охайно занотовував у невеличкому записничку.
– Ось уся група, – бурмотів він про себе. – Емілі Брент, Віра Клейторн, лікар Армстронґ, Ентоні Марстон, старий суддя Ворґрейв, Філіп Ломбард, генерал Макартур, кавалер орденів Святого Михайла й Святого Георгія та ордена «За видатні заслуги», і прислуга: містер Роджерс із дружиною.
Він закрив записник і поклав його назад у кишеню. Зиркнув на чоловіка, що дрімав у кутку.
– Перепився, – поставив точний діагноз містер Блор.
Він почав вдумливо перебирати справи в голові.
– Здається, робота дуже проста, – подумав він. – Навіть не уявляю, що може піти не так. Сподіваюся, мій вигляд не викликатиме підозр.
Він підвівся та уважно подивився на своє відображення у дзеркалі. Обличчя з вусиками, що відбивалося там, видавало військового. Воно було майже безвиразне, із сірими, близько посадженими очима.
– Міг би зійти за майора, – промовив містер Блор, – але ні, я забув. Там же є той старий військовий. Одразу вирахує мене. Південна Африка, от моя легенда. Жоден із гостей не має з нею нічого спільного, а я саме читав той буклет, то зможу щось сказати про країну.
На щастя, жителем колоній міг бути хто завгодно. Містер Блор розумів, що представивши себе як грошовитого чоловіка з Південної Африки, він може ввійти в будь-яке товариство невикритим.
Солдатський острів. Він пам’ятав його ще з дитинства… Смердюча скеля з купою чайок за милю від узбережжя. Назву він отримав через схожість із головою чоловіка.
Чудова ідея побудувати на ньому будинок! У негоду там жахливо! Але в мільйонерів свої примхи!
Старий у кутку прокинувся і промовив:
– У морі ніколи не можна бути впевненим, ніколи!
Блор згідливо кивнув.
– Так, правду кажете.
Моряк двічі гикнув і сумно сказав:
– Наближається шквал.
Блор відповів:
– Та ні, чоловіче. Чудовий день.
Старий сердито заперечив:
– Шторм іде! Я відчуваю його в повітрі.
– Можливо, ви маєте рацію, – сказав Блор примирливо.
Потяг зупинився на станції, старий підвівся, похитуючись.
– Я виходжу тут. – Він зашпортався біля вікна. Містер Блор допоміг йому.
Старий зупинився у дверях. Урочисто підняв руку й закліпав затуманеними очима.
– Пильнуйте й моліться! Пильнуйте й моліться! Судний день гряде.
Виходячи з вагона, він рухнув на перон. Лежачи, подивився на Блора й проказав із особливою гідністю:
– Я звертаюся до вас, молодий чоловіче. Судний день уже дуже близько.
Опускаючись на своє місце, містер Блор подумав: «Йому до Судного дня ближче, ніж мені!»
Але, як часто трапляється, він помилявся…
Розділ другий
І
На оукбриджській станції стояла групка людей, нерішуче роззираючись. Позаду них тупцяли на місці носильники з валізами. Хтось із них вигукнув:
– Джиме!
Один із таксистів підійшов до них.
– Ви, певно, на Солдатський острів? – запитав він із м’яким девонським акцентом.
Четверо людей підтакнули й одразу ж почали поглядати одне на одного.
Водій звернувся до судді Ворґрейва як до найстаршого з групи.
– Тут два таксі, сер. Але одне з них повинно почекати на пасажирський потяг із Ексетера – це лише кілька хвилин – ним добирається ще один джентльмен. Можливо, хтось із вас зачекає? Вам буде комфортніше їхати.
Віра Клейторн, добре пам’ятаючи про свою посаду секретаря, одразу ж відповіла.
– Я зачекаю, – сказала вона. – Якщо ви не заперечуєте. – Вона зиркнула на інших трьох, у її погляді та голосі відчувався відтінок владності, який з’являється, коли обіймаєш керівну посаду. Можливо, так само вона вказувала, хто з дівчаток грає у якому тенісному сеті.
Міс Брент сухо відказала: «Дякую», і, схиливши голову, сіла в таксі, дверцята якого таксист тримав відчиненими.
Суддя Ворґрейв попрямував за нею.
Капітан Ломбард сказав:
– Я почекаю із міс…
– Клейторн, – підказала Віра.
– Мене звати Ломбард. Філіп Ломбард.
Носильники виклали валізи на таксі. Ворґрейв із притаманною юристу обачністю звернувся до міс Брент:
– Гарна сьогодні погода.
– Так, справді, – озвалася та.
«Дуже статечний старий джентльмен, – подумала вона. – Таких рідко зустрінеш у пансіонатах на узбережжі. Очевидно, у місіс чи міс Олівер вишукана компанія…»
– Ви добре знаєте ці місця? – запитав Ворґрейв.
– Я бувала в Корнволлі й у Торкі, але вперше опинилася у цій частині Девону.
Суддя продовжив:
– Я теж ці краї зовсім не знаю.
Таксі рушило.
Водій другого таксі запропонував:
– Можливо, присядьте в машину, поки чекаєте?
– Ні, дякую, – рішуче відмовилася Віра.
Капітан Ломбард розсміявся.
– Та стіна, освітлена сонцем, набагато приємніша. Чи, можливо, ви хочете увійти всередину вокзалу?
– Ні, дякую. Так приємно вибратися із задушливого потяга.
– Так, подорож потягом – справжнє випробування за такої погоди.
– Сподіваюся, що вона затримається, я про погоду, – підтримала розмову Віра. – На жаль, англійське літо таке мінливе.
Не намагаючись бути оригінальним, Ломбард запитав:
– Ви добре знаєте ці краї?
– Ні, я тут уперше. – І швидко додала, вирішивши одразу ж чітко прояснити своє місце: – Я навіть свого роботодавця ще не бачила.
– Роботодавця?
– Так. Я – секретарка місіс Оуен.
– О, зрозуміло. – І непомітно
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «І не лишилось жодного», після закриття браузера.