Читати книгу - "Вогонь, Барбюс Анрі"

Гадаєш, ти натоптався, а насправді твоя каса порожня. Ото поволеньки й здихаєш — пухнеш з голоду.

— Вдруге,— гукає з серцем Біке,— я попрохаю дозволу поговорити з старим. Я скажу: "Капітане..."

— А я,— мовить Барк,— удам хворого і скажу: "Пане лікарю..."

— Нарікай чи ні — намарне. Всі вони змовились вичавити всі соки з солдата!

— Та я ж кажу, що вони з нас шкуру злупити хочуть!

— А горілка?! Ми маємо право діставати в окопах горілку — це ж десь ухвалено,— не знаю де, не знаю коли, але знаю, що ми тут стовбичимо ось уже три дні, але її й не нюхали.

— Горе, та й годі!

г * *

Несуть! — сповіщає вояк, що вартує на завороті.

— Давно пора!

І буря нарікань і докорів одразу стихає, мов чарами. Гнів раптом заступає вдоволення.

Троє з нестройовиків, засапавшись, умиваючись потом, ставлять на землю флягп, бідон з-під гасу, двоє брезентових відер і кладуть кругом хлібини, нахромлені па палицю. Притулившись до стіни траншеї, вони витирають обличчя хусткою або рукавом. Кокон з усмішкою підходить до Пепера і раптом, забувши, як поза очі ганьбив його, простягає руку до одного з бідонів, що їх ціла колекція припасована круг Пепера, ніби якесь рятувальне коло.

— Що ж нам дадуть пожувати?

— Та он там,— невиразно відповідає один із наряду.

Досвід його навчив, що оголошувати заздалегідь меню — означає викликати гірке розчарування...

І він, ще захеканий, починає жалітися на довгу й важку дорогу, що йому довелося пройти: "Ну, й люду ж скрізь! Не пройти, наче на арабському базарі. Іноді доводилося сплющуватися в листочок цигаркового паперу. А ще кажуть: "Служити на кухні — значить "закопався". То от, про мене, вже в тисячу разів краще стовбичити вкупі з сотнею в окопах, бути на чатах або на роботах, ніж пертися з цим начинням даічі на добу, та ще й серед ночі.

Параді підійняв накривки з бідонів і оглядає, що є в посуді.

— Боби на олії, юшка й кава. От і все.

— О господи! А вино? — вищить Тюлак.

Він скликає товаришів.

— Гей, хлопці! Подивіться! Що за неподобство! І вина вже не дають!

Жаждивці збігаються звідусіль.

— А бодай їх! — волають вони, обурені до щирця.

— А це що таке в цебрі? — миркає один із наряду, червоний та спітнілий, копаючи ногою відро.

— Ага,— каже Параді.— Я поспішив, вино є.

— Роззява! — знизує плечима прибулий й зневажливо ‘дивиться на нього.— Одягни свої окуляри корові, коли не бачиш крізь них! — І додає: — По чвертці на носа... Може, трохи й менше: мене турнув якийсь гевал у лісовому переході, от і розлилось кілька крапель... Ех,— квапиться він додати голосніше,— коли б я не був такий навантажений, я дав би йому копняка під дулу! Але він звіявся, падло!

Незважаючи на цю рішучу заяву, він сам обережно тікає, чуючи звідусіль лайку, натяки на його нечесність; усім кривдно, що пайка поменшала. ‘

Проте всі вже їдять,— стоячи, присівши навкарачки, або на колінах, примостившись на баках, або на ранцях, добутих з ями, де вони сплять, або просто попадавши па землі, впершись спиною в болото, заважаючи проходити, викликаючи лайки і відлаюючись. Якщо поминути ці пересвари і звичайні слівця, що ними зрідка перекидаються, всі мовчать, бо цілком захопилися їжею. Роти і підборіддя в них замащені, як рушничні замки.

Вони задоволені.

Як тільки спиняються щелепи, починаються непристойні жарти. Всі штовхаються і голосно кричать, кожнйй хоче вставити слово. Навіть Фарфаде, тендітний писарчук із міської управи, посміхається, а спочатку він тримався серед нас так статечно і вдягався так чистенько, що його вважали за чужинця або за виздоровника. Розпливається в посмішці і червонопикий Ламюз, його рот скидається на помідор, з радощів він аж плаче; цвіте й рожева півонія Потерло; тремтять з утіхи зморшки дядька Блера; він підвівся, витягнув шию й рухається всім коротким худим тільцем, яке ніби править за додаток до величезних, вислих вусів; ясніє навіть побрижений жалюгідний писок Коконовий.

* * *

— А кава! Чи не підігріти її? — запитує Бекюв.

— На чому? Дмухатимеш на неї, чи що?

Бекюв, аматор гарячої кави, каже:

— Дайте, вже я вам це скапарю. Подумаєш, велике діло. Спорудіть тільки грубку й гратки з багнетних піхов. Я вже знаю, де знайти дрова. Наколю скіпок ножем: досить, щоб нагріти цілий казанок. Ось побачите...

> І він іде по дрова.

Чекаючи кави, всі крутять цигарку чи набивають люльки.

Дістають кисети. У декого кисети шкіряні або гумові, куплені в крамниці. Але таких менше. Біке витягає свій тютюн із шкарпетки, зав'язаної мотузком. Більшість користається торбинкою від протигазової маски, зробленої з непроникної тканини; в ній чудесно можна зберігати махорку й легкий тютюн. А дехто просто вигрібає куриво з кишені шинелі.

Ставши кружка, курці плюють біля самого входу до землянки, де* міститься більша частина півчоти, і слиною, жовтою від нікотину, загиджують те місце, куди впираються руками й коліньми, коли влізають або вилазять.

Та хто ж зважає на такі дрібниці?

' * * *

Мартро отримав листа від жінки. Мова знялася про харчі.

— Моя стара мені написала,— каже Мартро.— Знаєте., скільки тепер у нас ‘ коштує добра, відгодована Жива свиня?

...Економічне питання несподівано обернулося на запальну суперечку між Пепеном і Тюлаком. "

Вони обмінюються добірною лайкою. Потім кажуть:

— Та начхать мені на те, що ти скажеш чи не скажеш. Заткни пельку!

— Заткну, коли захочу, паскудо!

— Ось я тобі її заткну п'ястуком!

— — Кому? Кому? Мені?

— Ану, ну.

Вони бризкають піною, скрегочуть зубами і кидаються один на одного.

Тюлак стискає свою передісторичну сокиру, і його косі очі — немов дві блискавки. Пенен, блідий, зеленоокий, з обличчям забіяки, мабуть, думає про свого ножа. х

Вони пронизують один одного очима і рвуть на шматки словами. Нараз між ними з'являється миротворча рука, завбільшкиз голову немовляти, і наллята кров'ю фізіономія: це Ламюз.

— Та годі, не станете ж ви калічити один одного? Негоже!

Втручаються також й інші і розборонюють перебійців. Але вони через голови товаришів кидають один на одного люті погляди.

Пепен харамаркає собі під ніс прокляття і жовчно, несамовито волає:

— Уркаган, пройдисвіт, лайдак! Начувайся, ти ще мені за це заплатиш!

Тю лак каже, звертаючись обік до солдата:

— Шмаркач! Ти бачиш? Бігме, тут доводиться стикатися з усяким бидлом. Здається, і знаєш чоловіка, а все ж не знаєш. Але не на такого напав. Ось побачиш, як я його провчу!

Тим часом розмови починаються знову й заглушують останній відгомін сварки.

—І так оце щодня,— каже мені Параді.— Учора Плезанс хотів затопити в пику Фюмексові, не пам'ятаю вже за що, здається, за пігулки опію. То один, то другий погрожує кого-небуть уколошкати. Тут усі звіріють, ми-бо й живемо, як звірі.

Несерйозний люд,— завважує Ламюз,— якісь хлопчаки.

Еге ж, а ще й дорослі.

* * *

Час іде. Крізь туман, що повиває землю, пробилося трохи більше світла. Однак навколо похмуро, і от пішов дощ. Водяна пара розлазиться пасмами й осідає. Мжичка. Вітер обвіває величезною вогкою пусткою, і його млявість укидає в розпач. Від туману й крапель води тьмариться все, навіть тугі кармазинові щоки Ламюза, навіть оранжевий панцер Тюлака, і гасне у грудях наших радість, що нею сповнила нас їжа. Простір звужується. Над'землею, над цим полем смерті, низько звисло скорботне небесне поле.

Ми стовбичимо тут і б'ємо байдики. Сьогодні важко буде дотягти до кінця дня, змарнувати час після півдня. Холодно, незручно,— тупцюєш на місці, наче худоба в загороді.

Кокон пояснює сусідові розташування мережі наших траншей. Він бачив загальний план і підбив обрахунки. В секторі нашого полку є п'ятнадцять ліній французьких шанців, деякі'покинуто, і вони заросли травою і майже зрівнялися з землею, інші ж глибокі, і в них повно людей. Ці рівнобіжні сполучені численними колінами, що в'ються й плутаються, наче старі вулиці. Сітка окопів ще густіша, ніж ми гадаємо, живучи в них. На двадцять п'ять кілометрів фронту одної армії випадає тисяча кілометрів викопаних ліній: шанців, ходів сполучення, підступів. А французьке військо складається з десяти армій. Отже, біля десяти тисяч кілометрів окопів з французького боку і стільки ж з німецького... А французький фронт становить приблизно тільки восьму частину всього фронту війни на земній кулі.

Так каже Кокон і, звертаючись до сусіда, кінчає:

— Тепер ти бачиш, як мало ми важимо в усьому цьому...

У Барка безкровне обличчя, як у всіх бідарів з паризького передмістя, руда цапина борідка і чубчик *на чолі на кшталт коми, він хнюпить голову.

— А це ж правда. Як подумаєш, що один солдат або навіть кілька — це ніщо, це менше, ніж ніщо, нараз відчуєш, що ти загубився, втонув, наче краплина крові в цьому морі людей і речей.

Барк зітхає і стихає; і в тиші чути уривок розказуваної півголосом історії:

— Він приїхав двома кіньми. Раптом — дзз!.. Гарматень! Лишився тільки один кінь...

— Набридло,— каже ВольпаТ.

— 'Нічого, тримаємося! — бурмоче Барк.

— Доводиться,— каже Параді.

— А навіщо?— питає ще не переконаний Мартро.

— Так треба.

— Треба,— повторює Ламюз.

— Ні, причина є,— каже Кокон.— Певніше... кілька причин.

— Стули писок! Краще б їх не було, раз доводиться триматися.

— А все-таки,— глухо проказує Блер, ніколи не минаючи нагоди повторити свою улюблену фразу,— вони хочуть нашої шкури!

— Спочатку,— каже Тірет,— я думав багато про що, міркував, обраховував,— тепер я більше не думаю.

— Я теж.

— Я теж.

— А я ніколи й не пробував.

— Та ти не такий дурний, як здаєшся/жовтодзьобе! — каже Меніль Андре деренчливим насмішкуватим голосом.

. Той, підбадьорений, у душі підлещений, пояснює свою Думку:

— По-перше, ти нічого не знаєш.

— Нам треба знати тільки одне: у нас, на нашій землі, засіли боші і треба витурити їх у три вирви і то якнайшвидше, — каже капрал Бертран.

— Так, так, хай ідуть під три чорти! Пощо тут ще сперечатися? А думати про що-небудь інше,—-шкода ма-' кітри. Тільки це все щось надто довго триває.

— А цур їм і пек!— скрикнув Фуяд.— Трохи задовго!

— А я,— каже Барк,— уже не бурчу. Спочатку я бурчав на цілий світ — і на тиловиків, і на цивільних, і на місцевих жителів, що "закопалися". Так, я бурчав, але це було на початку війни, я був молодий. Тепер я мислю розсудливо.

— Розсудливо мислити — це терпіти; як є, то й нехай!

— Ще б пак! Інакше звар'юєш.