Читати книгу - "Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт"

Стара будівля скрипіла, як корабельна обшивка у відкритому морі. Звук був на диво заспокійливий, їжа викликала у мене сонливість. Повіки почали закриватися, але голова різко піднялася, коли раптовий порив вітру вдарив у вікна. Верхнє світло потьмяніло, нерішуче задзижчало й нарешті знову ожило. «Час починати».

Череп і щелепа лежали, як я їх залишив. Я під’єднав ноутбук до розетки й увімкнув його. Батарея повністю заряджена, але якщо вимкнеться живлення, її надовго не вистачить. Краще, поки можна, користуватися електромережею острова й вірити, що захист ноутбука витримає в разі перепадів напруги.

Коли ноутбук завантажився, я відкрив файли зниклих осіб, що їх надіслав Воллес. Нарешті випала справжня нагода подивитися на них. Усього їх було п’ять: молодих жінок віком від вісімнадцяти до тридцяти, які зникли на Західних островах або поблизу Західного узбережжя Шотландії за останні кілька місяців. Швидше за все, вони просто втекли й колись з’являться в Глазго, Единбурзі чи Лондоні, приваблені химерою великого міста. Але не всі.

Кожен файл містив детальний фізичний опис зниклої жінки й фотографію формату «.jpeg». Дві фотографії ­нічого мені не сказали: на одній об’єкт був із закритим ротом, а на іншій — знімок усього тіла, роздільна здатність якого була надто низькою, щоб щось там побачити. Але швидкий погляд на описи, які їх супроводжували, зробив подальший аналіз непотрібним. Одна була чорношкіра, а друга замала на зріст, щоб бути тією, чий скелет я вимірював у котеджі.

Інші три, однак, усі збігалися з фізичними характеристиками загиблої. На фотографіях вони були лише дівчатами, які потрапили в об’єктив фотокамери до тієї доленосної події, яка або змусила їх піти із життя, або обірвала його. У моєму ноутбуці стоїть ­до­кладна програма для аналізу цифрових зображень, і я використав її, щоб роздивитися рот на першій фотографії, збільшуючи масштаб, доки екран не заповнився гігантською анонімною усмішкою. Коли картинка стала ­настільки великою і чіткою, наскільки було можливо, я почав порівнювати усмішку дівчини з вишкіром скелета.

На відміну від відбитків пальців, які потребують мінімальної кількості відповідних ознак, одного зуба може бути достатньо, щоб забезпечити позитивну ідентифікацію. Іноді характерна форма, певний злам — це все, що потрібно, щоб розкрити всю особистість.

Це те, на що я і сподівався. Зуби, які я вставив у череп, були криві й пощерблені. Якби жодна із жінок на фотографіях не мала таких самих дефектів на зубах, то це принаймні усувало б їх з переліку можливих кандидаток. Але якби мені пощастило знайти збіг, я міг би назвати ім’я анонімної жертви.

Від самого початку я знав, що це буде нелегко.

Фотографії були лише знімками, навряд чи призначеними для моєї сумної мети. Збільшені та очищені, зображення ставали зернистими й нечіткими. І поганий стан зубів, які я старанно вставив назад у череп, не допоміг. Якщо жертва була однією із цих молодих жінок, фотографія була зроблена до того, як вона втратила зуби через наркозалежність.

Після кількох годин переглядання фотографій я почувався так, ніби мені очі натерли піском. Я налив собі ще кави, розім’яв шию. Почувався втомленим і знесиленим. Хоча знав, що шанс дуже невисокий, я все ще сподівався щось знайти.

Втомлений, я повернувся до оригінальних зображень трьох молодих жінок. Одна світлина особливо привернула мою увагу, хоча я не міг сказати чому. Фото було зроблено на якійсь вулиці, жінка стояла перед вітриною магазину. Обличчя привабливе, але жорстке, попри усміх: навколо очей і рота якась настороженість. «Якщо саме вона жертва, вона б пручалася», — подумав я.

Я уважніше вивчив її фотографію. Усмішка відкривала лише різці та верхні ікла. Вони були такими ж викривленими, як ті, які я замінив у черепі, але жодна з характеристик не збігалася. Верхній лівий різець мертвої жінки мав характерний V-подібний скол, але той, що на моєму екрані, був без позначок. «Кидай уже це все. Тільки час марнуєш».

Але на фото все одно було щось, чого я не міг торкнутися. І тоді я це побачив.

— Ви, мабуть, жартуєте, — сказав я вголос.

Я натиснув просту команду. Молода жінка на екрані зникла, а потім знову з’явилася, трохи змінившись. За нею тепер можна було розібрати обрізану вивіску магазину: «Сторновей. Крамниця й Прес…». Але важливо було не те, що написано, а те, що напис більше не був задом наперед.

Фотографія була неправильна. Звичайна помилка, яка здебільшого не має значення. Але в якийсь момент, чи то під час сканування з негатива, чи передавання до бази даних зниклих безвісти, зображення перевернули. Праве — ліворуч, ліве — праворуч.

Я дивився на дзеркальне зображення.

З дедалі сильнішим хвилюванням я знову збільшив зуби молодої жінки на фотографії. Тепер її верхній лівий різець мав V-подібну виїмку, яка точно збігалася зі сколом у черепі. І обидва нижні праві ікла були викривлені, пере­криваючи так само зуб поруч із ними. Я знайшов збіг.

Уперше я дозволив собі прочитати опис, який супроводжував фотографію. Молоду жінку звали Дженіс Дональдсон. Їй було двадцять шість років, вона була повією, алкоголічкою та наркоманкою, яка зникла безвісти в Сторновеї п’ять тижнів тому. Не було ні широкомасштабного пошуку, ні бюлетенів новин. Просто ще один відкритий файл, ще одна душа, яка завалилася в щілину.

Я знову подивився на її фотографію, на застиглу електронну усмішку. Повнолиця, з круглими щоками й подвійним підборіддям. Навіть якщо зважити на її наркозалежність, видно було, що вона схильна до надмірної ваги. Багато жиру для спалювання. Це ще потрібно підтвердити стоматологічними картами та відбитками пальців, але я не сумнівався, що знайшов убиту жінку.

— Привіт, Дженіс, — сказав я.

Я дивився на екран свого ноутбука, а Дункан у цей час тулився у фургоні, намагаючись зосередитися на підручнику з кримінології. Це було нелегко. Вітер дув сильніше, ніж будь-коли. Дарма що фургон був припаркований на підвітряному боці за котеджем, який узяв на себе основний удар сили шторму, трейлер усе одно безжально розгойдувало.

Постійні удари викликали занепокоєння й незручність. Дункан думав вимкнути парафіновий обігрівач, бо раптом фургон перекинеться, але вирішив цього не роби­ти. Він радше ризикнув би загорітися, аніж замерзнути на смерть. Тож констебль спробував не звертати увагу на те, як гойдається його прихисток, і зробив усе можливе, щоб зосередитися на книзі, поки дощ свердлив металевий дах. Але коли помітив, що перечитує той самий абзац утретє, нарешті змирився, що увагу вже не зосередити.

Він зітхнув і закрив книгу. Річ у тім, що його турбував не тільки шторм. Він усе ще тривожився через ідею, яка спала йому на думку раніше. Знав, що взяв дурне в голову, що думка ця сміховинна. Але тепер знову почав думати про це й не міг викинути з голови. Занадто ­активна