Читати книгу - "Ловці туманів, Олександра Чернобай"

Несподівано поблизу щось поворухнулось, а тоді різко як випростається!

Кая крикнула й відскочила, підсвідомо хапаючись за свою зброю, якої в неї, до речі, не було. Але потім очі скинули ілюзії, що вже встиг надиктувати страх, і розгледіли Тіну.

Дівчина гучно видихнула, легенько вдаривши себе по колінах:

– От ніколи б не подумала, що так тобі зрадію.

Тіна виглядала досить напружено:

 – І не дарма, людино. Ти знаєш, де ми опинились?

Кая ще раз озирнулася:

– По-перше, в мене є ім'я, а по-друге, ми – на якомусь кладовищі.

Тіна зненацька пирхнула:

– Ще й слідчою звешся, а уважності – нуль. Ми не на якомусь, а на нашому місцевому кладовищі, люба моя.

– Що…? Як…? – дівчина придивилася до могил, а потім до пам’ятників і зрозуміла, що вони – дійсно їй знайомі. – Почекай, але цього не може бути, тут зима, однак у нас – осінь і ще тепло. За п’ять хвилин так не похолоднішає.

– Звичайно, не похолоднішає, – Тіна величаво підійшла до неї, дивитися на її напівпрозору одежину – не так і просто було, бо ще морозніше ставало. – Не похолоднішає, лишень якщо це не інший час.

– Тобто не інший час? Натякаєш, що ми в часі перемістилися?

– Ну, або до іншої, для тебе набагато гіршої реальності.

– В сенсі? Що ти мелеш?!

Несподівано Тіна поклала свою бліду руку їй на плече та кивнула в бік головою:

– Раптом що, не соромся, приходь до лісу, там нам всім вистачить місця.

У Каї підскочила одна брова, вона спантеличено перевела погляд туди, де вказала дивачка, і ледь не впала: попереду височіла її могила… Могила Каї Світлої…

– Що це за маячня?! – слідча не могла повірити власним очам, всередині все застигло, перетворившись на лід. – Якась дурня!

– Та ні, чому ж дурня? Он і роки життя написані, дивись. До речі, нормально ти ще й пожила, тобі точно нічого скаржитися.

Кая ошелешено поглянула на Тіну, не розуміючи, що дужче кортіло: просто штовхнути її або ж одразу прибити? Однак дивачка мала рацію, на могилі дійсно були написані роки життя Каї. Дівчина помотала головою, свідомість відмовлялася приймати подібне, коли вона стояла жива-живісінька.

– Як таке можливо? Як ми тут опинилися? Це той паскудний туман сюди нас перемістив?

– Мабуть.

– Тіно, хто ти така?

Дівчина усміхнулася, уважно роздивляючись її обличчя:

– Мавка.

– Мавка?

– Саме так. А що, не схожа?

Кая глибоко зітхнула, вгамовуючи збентеження:

– Та ні, чому ж, якраз схожа. А звідки ти Іринея знаєш?

– Іринея? О, він – мій хлопець.

Черговий невидимий, але відчутний поштовх Каї прямо в спину. В неї повилітали геть усі слова. Тіна не брехала, слідча бачила це, бо мавка з гордістю говорила про Іринея, як про свого хлопця. Щоправда, Тіна поки не знала про поцілунок, котрий відбувся у нього з Каєю, і стався той зовсім не випадково.

– А він… А він також… з ваших?

– Що? – Тіна зареготала. Мавка, яка регоче серед кладовища, те ще видовище. – Звичайно, ні. Люба моя, тобі хоч щось про нього відомо?

– Щось відомо, проте я хочу знати більше.

Тіна припинила усміхатися і відвела погляд, на її обличчі намалювалися сумніви.

– Краще нехай він сам тобі все розповість. До речі, а як ви з ним познайомились?

– Ми – колеги, працюємо разом. Дивно, що він про це своїй дівчині не сказав, – Кая спочатку не хотіла говорити останнє речення, однак зухвалість Тіни їй вже набридла. Та якщо вона таки не збрехала, тоді до Іринея питаннячко: якого куцого, він цілуватися поліз? І де взагалі зараз був Іриней? Чому його не перемістили разом з ними?

Зненацька почувся якийсь шурхіт, очі слідчої спіймали тінь, яка промайнула неподалік. Вона знову по інерції потягнулася за пістолетом, коротко вилаявшись, що його нема.

– Ти це бачила?

Тіна простежила за її поглядом і розвернулась:

– Ні, не бачила, проте відчуваю сморід. Ти його теж відчуваєш? – мавка зморщила ніс та почухала кінчик тонкими пальцями.

– А я смороду чомусь не відчуваю, – і тут Кая вдруге зловила швидкий рух коло сусідніх могил. Волосся на шкірі миттю стало дибки. – Гадаю, нам ліпше забиратися звідси.

Тіна з уважністю вдивлялась в темряву:

– Це – не привид, бо привида я б точно помітила. І вони так не смердять.

– Зате упирі смердять, хоча зараз я не… – Кая глибоко вдихнула, думки завертілися, як хурделиця. Вона швидко опустила очі на дату своєї оманливої смерті й ледь не вдавилася повітрям, бо там була написана якраз та дата, коли слідча вполювала упиря. То в цій реальності чи іншому часі, виходить, Кая таки не вбила його? А навпаки він її позбавив життя? – Тіно, нам треба мерщій тікати звідси.