Читати книгу - "Ловці туманів, Олександра Чернобай"

– Чому? Що таке? Ти справді вважаєш, що тут десь упир?

– Впевнена в цьому, – Кая нахилилася додолу та схопила палку, що мала гостре вістря.

У Тіни очі злізли на чоло:

– О, мила! Не хочу лякати, але якщо це дійсно упир, то вона тебе не врятує.

– Я знаю, та хоч забере його увагу.

– Ти що, мала раніше справу з упирями?! – малахітовий блиск в зіницях Тіни спалахнув ще дужче.

– Мала. Ходімо!

Дівчата квапно маневрували поміж могил, наполегливо просуваючись до виходу. Кая вже впевнилася, що упир почув їх і тепер переслідує, вичікуючи влучної миті, аби напасти.

– Он вихід! Нарешті! – Кая ще не знала, куди вони далі підуть, і як їм втекти від мерзотного переслідувача, однак хоч з кладовища вийдуть. Проте, як тільки вони наблизилися до воріт, перед ними з повітря зненацька виринув чоловік на коні, він був у довгому чорному плащі, а його обличчя приховував каптур. В руках незнайомець тримав щось довгасте, схоже на палицю з гострим кінцем, він повільно опустив його та наставив прямісінько на дівчат, а потім пролунав глухий владний голос, який діставав аж до самих кісток:

– Ви взяли те, що вам не належить!

– Ой-йой! Охоронець кладовища, – Тіна шепотіла, вона виглядала неабиякою напруженою і навіть наляканою.

– Хто? – Кая справді дедалі більше схилялась до того, що втрачає здоровий глузд.

– Ти що, не знаєш про охоронців кладовищ? – Тіна продовжувала шепотіти слідчій, ніби примарний чоловік на коні так їх не почує.

– Уяви собі – ні! – Кая боковим зором помітила рух, а потім почула задоволений мерзотний регіт упиря, що радше нагадував спробу гарчання. – Але якщо ми зараз же не побіжимо, він схопить нас.

– Ви не вийдете звідси, поки не віддасте, що взяли.

– Шановний… пане охоронцю, тут якраз упир полює на нас, тож дозвольте…

– Віддайте, що вам не належить! – його твердий та наполегливий голос пройшов крізь шкіру і задрижав у всьому тілі, залишаючи по собі холод.

І тут Кая зиркнула на палку, яку підняла з землі, щоб хоч чимось оборонятися від упиря. Вона її миттю поклала на стежку перед собою, дивлячись на частину обличчя, що визирало з-під чорного каптура.

– Каю, я відчуваю його… – Тіна обхопила себе руками, помітно нервуючи.

Серце слідчої так гучно стукотіло, що вона чула той стукіт аж у своїх вухах. Якщо охоронець зараз їх не випустить, то…

Проте він повільно підвів свою палицю і нарешті його кінь трохи відійшов, даючи дівчатам дорогу. Кая схопила Тіну за долоню та встигла зробити лише декілька кроків, як знайоме яскраве світло знову її засліпило. Спочатку вона відчула невагомість, а потім несамовитий біль в плечі, проте, коли розплющила очі, впізнала рідний ліс.