Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

― Даф, я поспішаю. А якщо тобі щось не подобається, тебе ніхто тут не тримає.

Знявши футболку, Майк потягнувся до чорної сорочки. Він відчув на собі прискіпливий погляд подруги.

― Можливо, обернешся?

― Ти ще більше став займатися спортом? ― Її брови вигнулися дугою.

― У мене немає вибору. Тренування ― вагома частина мого життя. І ти це знаєш.

Майк випрямився. У нього було в міру накачане тіло. За останній рік він ще більше підкачався ― це факт. Якби тренер не забороняв, то Майк проводив би в тренувальній залі весь свій вільний час. Йому потрібно бути готовим до всього. Фізична підготовка ― це дуже важливий пунктик. До того ж тренування допомагають відкидати зайві думки.

Майк швидко одягнув сорочку й піджак. Залишилися штани.

― Даф, ти так і будеш продовжувати витріщатися на мене?

― Ух, з віком ти робишся все більш нестерпним, ― прошипіла крізь зуби вона й обернулася.

― Ти також.

Він швидко перевдягнувся, а потім підійшов до дзеркала, щоб поправити краватку темно-синього відтінку.

― Та не спіши ти так, ― сказала Дафні.

― Я не порушую правила, на відміну від декого. ― Майк намагався уникати поглядом шрам біля носа.

― Бу-бу-бу.

― Не кривляйся. Час ставати серйознішою, Даф. ― Він повернувся до подруги. ― І як я тобі?

― Як завжди, маєш бомбезний вигляд. До речі, ― Дафні відвела погляд, ― Ден також тут.

― А цей що тут робить? ― роздратовано видихнув Майк.

― А мені звідки знати? Ти ж прекрасно усвідомлений: уроки у твого дядька мають цілковито таємний характер.

Дядько викладає секрети родоводу. Девіз цих занять: «Пізнаєш свій родовід ― пізнаєш себе». Ці уроки індивідуальні, і нікому не можна розповідати про деталі пізнаного.

― Якось підозріло багато Пір року зібралося в один вечір, ― втомлено промовив Майк. Дафні на це тільки плечима стиснула.

― Твій дядько також не сидить на місці. От тільки особисті мемуари Зимніх він не читає, ― глузливо сказала вона.

― Це він мені й порадив ці книги, балда! ― сердито вигукнув Майк, торкаючись ручки дверей. Звістка, що Денис тут, у його замку, остаточно зіпсувала йому настрій.

― Майку, будь добрий, тримай свої кулаки при собі.

― Уж постараюся, ― процідив крізь зуби він, виходячи з кімнати. Майк не міг нічого з собою вдіяти: як тільки бачить самовдоволену пику Дениса, руки так і чешуться йому вмазати. Дійсно, от тільки побитися з Денисом не вистачало для повного щастя.

І що дядькові знадобилося так пізно? У Майка, взагалі-то, час відбою по графіку. Дикі кішки зашкрябали по серцю. Майк відчував: цього вечора на нього чекає ще не одне відкриття.

Шлях до кабінету дядька пролягав через слабоосвітлені коридори та сходи. Потрібно було перейти аж в іншу вежу ― Майк не просто швидко йшов, він летів.

Ось Майк дістався до кабінету дядька. Коли він збирався відкривати двері, ті самі з шумом відчинилися. З них вийшов своєю улюбленою котячою ходою Денис. Побачивши Майка, той зупинився.

― Які люди! ― вигукнув Денис, широко посміхаючись. Майк напружився: він ненавидів цей лицемірний усміх. ― Хіба тобі не пора спатоньки?

― Зараз ти в мене заснеш, і надовго, ― тихо, але впевнено відповів Майк.

― Це погроза? ― награно пискливо запитав Денис, проводячи долонею по білявому волоссі. ― Боюсь-боюсь. ― Він захихотів.

― Це порада. ― Майк стиснув руки в кулаки. Дивитися на цю дволику морду йому було несила. Хотілося зробити все можливе, аби той припинив так скалитися.

― Майку, на честь наших давніх дружніх стосунків скажу тобі… ― цілком серйозно почав Денис. Он, навіть вказівними пальцями доторкнувся до підборіддя. ― Попустися трохи, хлопче. Твоя пихата фізіономія тебе не красить.

― Обійдуся без порад лицемірної тварини.

― Ех, а я просто хотів добро зробити.

― Тобі краще сидіти і не висовуватись. Так ти точно принесеш добро в наш світ.

― Ех, друже. ― Денис підійшов впритул до Майка й поплескав того по плечу. Майк прослідкував за цими діями вбивчим поглядом. Він сам із себе дивувався, як ще не зірвався. ― Зовсім скоро, ― прошепотів Денис, ― почнеться справжня гра. ― Він вичекав паузу.  ― Шалено не можу дочекатися, коли ти відкинеш копита, друже.

Майк не втримався й вхопив Дениса за плечі.

― Ах ти ж…

― Хочеш влаштувати бійку прямо тут? ― спокійно запитав той. ― Твій дядько буде не радий, ой як не радий. Минулого разу тобі здорово дісталося від нього, еге ж? Тиждень, мабуть, просидів у підземеллі, бідося.

― А твої рани гоїлися цілий рік, чи ба? ― злісно відказав Майк, але все ж відпустив Дениса й відійшов на крок. Від гріха подалі.

― Я тобі того все ще не пробачив, малий. Наступного разу переможу я.