Читати книгу - "Ловці туманів, Олександра Чернобай"

Іриней блукав серед туману, не розуміючи, куди поділися дівчата. Його магічний погляд нічого не розрізняв, окрім темного смолистого диму, що перетікав, ніби жива істота. Цей підступний туман, що прийшов ймовірніше з якогось іншого виміру, застилав собою геть усе, Іриней, неначе у сні опинився.

Він чимдуж нервував, бо проґавив мить, коли руки Каї та Тіни вислизнули з його долонь, точніше – чоловік цю мить навіть і не помітив, а тепер взагалі не міг знайти дівчат. Припущення виринали одне одного моторошніше, де ті завдяки туману опинились, тож нерви дійсно натяглися, мов гітарні струни, зараз він чудово усвідомлював, що означає цей вислів. А найцікавіше – магія, за допомогою якої Іриней приховував метаморфічну частину, створюючи симетрію своєї людської подоби, в тумані також не діяла. Коли він підвів руку, ледь побачив її, бо вона зливалася з темними барвами імли.

– Каю! Тіно! – він вкотре погукав їх, однак ніхто не відповів, лише дивне відлуння промайнуло десь зовсім далеко. – Де ж ви? – думки носилися в його прадавній голові, як стрімкий вітер. Він просто мусить щось вигадати й знайти дівчат. Просто мусить!

Ще одна дивина, яка насторожувала, гарчання зникло. Зникло так само несподівано, як і з’явилося. А це тільки дужче бентежило Іринея, бо вірогідність того, що чудовиська поруч з дівчатами… та він і уявляти цього не хотів.

Зненацька неподалік пролунав крик, короткий крик, проте Іриней не сумнівався, що той належав слідчій.

– Каю! Каю, де ти?! – він стрімголов мчав туманним коридором, сподіваючись, що біжить в правильному напрямку. Однак скільки б не біг, нічого, крім памороки, не з’являлося на його шляху.

Чоловік зупинився, глибоко дихаючи, декілька раз озирнувсь, намагаючись прислухатися навіть до найтихіших звуків, але всі вони лунали на чималій відстані.

– Каю! Тіно! Де ви?! – від його слів знову пішло відлуння і знову, наче за сто метрів від нього. Однак вуха таки зловили ледь-ледь чутний дівочий стогін. – Кая… – Іриней стиснув свої вуста і вкотре полетів туди, звідки, на його думку, пролунав звук. Він і сам не знав, скільки біг, поки неочікувано не вискочив на галявину, збагнувши, що туман поступово зникає. Іриней спробував застосувати магію і йому нарешті вдалося повернути собі людський вигляд з обох боків.

Він аж видихнув, коли за декілька метрів побачив Каю, дівчина лежала на траві й трималася за своє плече, намагаючись не опускати його на землю. Її обличчя скривилося від болю… Каї було боляче…

Ненадовго Іринею вдалося перевести подих, він миттю кинувся до слідчої, чи не вперше у своєму довгому житті відчуваючи, як починає тремтіти через страх.

– Каю, що з тобою? Що? Де болить, скажи мені? – він і торкнутися її боявся, щоб випадково не нашкодити. Обережними рухами хотів допомогти підвестися, аби хоч побачити, де джерело болю, проте дівчина віджбурнула його руку і хрипко промовила:

– Не чіпай мене!

Чоловік нічого не второпав, припустив, що може таки боляче зробив, тож спробував знову допомогти, але Кая і вдруге не дозволила:

– Я сказала не чіпати мене, це так важко?! – вона зашипіла, кусаючи себе за вуста, потім зрештою сама всілася на землю.

– Ти мені скажеш, що взагалі відбувається? – Іринея ошелешила подібна реакція на елементарну допомогу з його боку.

– Нічого не відбувається. Просто не хочу тебе зараз бачити.

– Каю, ви з Тіною бозна-куди зникли! Я блукав туманом, не знаючи, де ви й що з вами! Я місця собі не знаходив! Ти з’являєшся, стогнеш від болю, а коли я намагаюсь допомогти, відштовхуєш, анічогісінько не пояснивши! В чому взагалі справа?!

Вона і не дивилася на нього в підтвердження своїх слів, принаймні старалася не дивитись:

– Іди додому, Іринею. Завтра на роботі зустрінемось.

Він власним вухам не повірив. Ще трохи такого спілкування – і з них теж туман вилітати почне.

– Та що сталося, врешті-решт?!

– Гадаю, то вона ревнує, бо дізналася, що між нами дещо є, – з кущів неочікувано вийшла Тіна. – Ну, або ж це шок від зустрічі зі своєю могилою, яку ми, до речі, обидві бачили.

– З якою ще могилою? Тіно, я геть нічого не розумію!

Мавка вказала на Каю рукою:

– З її могилою.

Іриней видихнув, щоб трохи заспокоїтись і не кричати:

– Тіно, розкажи все нормально. Що з її плечем? Де ви були?

– Напевно в якомусь іншому вимірі або ж часі, бо там події мали інакший розвиток. Настільки інакший, що твоя колега була мертвою. А плече… хтозна, мабуть, упир встиг подряпати.

– Хто? Упир…?! – в Іринея дихання пірнуло на глибину. Думки вкотре швидко завертілися, він пригадав історію слідчої про те, як в минулому вона зіштовхнулася з паскудним упирем. Але Кая вижила, вбивши мерзотника. Тоді де вони, трясця, перемістились, що історія настільки змінилася?

Іриней знову присів коло Каї, проте вона миттю відвела свій погляд, притискаючи долоню до плеча, її щоки були вологими від сліз.

– Каю, послухай, те, що ти побачила і пережила – гнітить, я знаю. Мені й уявити складно, що ти всередині себе зараз відчуваєш, і як взагалі тримаєшся. Твоїй силі духу справді можна позаздрити. Я обіцяю тобі, ми обов’язково зі всім розберемося, ми все з’ясуємо, все до найменшої дрібниці. І справи також розкриємо, повір мені. Я піду геть, якщо тобі так буде простіше, не набридатиму своєю присутністю, як захочеш – я більше ніколи не траплюсь на твоєму життєвому шляху. Тільки скажи про це, – він обережно торкнувся її передпліччя, дівчина здригнулася, проте не віджбурнула його руки. – Але зараз мені треба поглянути на твою рану. Якщо тебе таки подряпав упир, він міг занести інфекцію, а вона – дійсно небезпечна для людей, тоді необхідно якомога швидше вжити всіх заходів, аби знешкодити її у твоєму організмі. Каю, дозволь мені тобі допомогти. Потім – можеш прогнати, однак зараз прошу, дай подивитися на твоє плече.