Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

бачив і таких, що на самоті видавалися заклопотаними. Отже, ти не маєш підстав уважати себе покривдженим лише тому, що не перебуваєш у Кампанії. А врешті, чому не перебуваєш? Посилай сюди свої думки. /9/ Спілкуватися можна й з далекими друзями — скільки хочеш, як довго хочеш. Цієї найбільшої насолоди спілкування повною мірою зазнаємо саме тоді, коли ми в розлуці. Близьке спілкування розніжує нас; часто, буває, розмовляємо, прогулюємось, сидимо разом, а розлучившись, іноді й не згадуємо тих, з якими щойно бачились, перемовлялись. /10/ Відсутність друзів ми повинні переносити спокійно ще й тому, що навіть тоді, коли вони присутні, ми не так довго буваємо з ними вкупі. Візьми до уваги передусім ночі, які проводимо окремо, потім — справи, що в кожного свої; далі — особисті зацікавлення, поїздки в підміські посілості — і ти побачиш, що перебування в чужих краях постає перед нами не такою вже великою перегородою. /11/ Друга треба мати в серці: так він ніколи не буде відсутнім. Кого лише захоче, того бачитиме щоденно. Отож зі мною вчись, зі мною обідай, зі мною ходи на прогулянку. Надто тісні межі оточували б нас, якби існувала якась перепона для думки. Ось і тебе, мій Луцілію, хіба я не бачу? Хіба не чую? Таким уже близьким видаєшся мені, що наче й не листи я тобі пишу, а вручаю якісь записки.

Бувай здоров!

Лист LVI

Сенека вітає свого Луцілія!

/1/ Хай я пропаду, якщо для тих, хто поринув у якусь науку, така вже потрібна, як то прийнято вважати, глибока тиша! Ось саме тепер довкола мене — різноголосий гамір: мешкаю ж над самою купальнею. Тож уяви собі всю сукупність тих голосів та звуків, через які можна зненавидіти власні вуха. Коли силачі вправляються, розмахуючи олов’яними гирями, коли вони натужуються або вдають, що натужуються, я чую їхні гики-крики; коли вдихають повітря, а потім, затримавши його, видихають, з їхніх грудей вихоплюється свист у парі з надривним хрипом; коли ж трапляється якийсь лінивіший, що вдовольняється лише звичайним намащуванням, то я чую, як він б’є себе по плечах долонями, але звук міняється, залежно від того, як б’є: плоскою долонею чи склавши її човником. А ще коли наспіють гравці в м’яча та почнуть рахувати, скільки разів хто кинув, — то тут уже кінець. /2/ Не обійдеться без охочого до сварки; хтось там упіймав злодія, ще хтось — захоплений власним голосом: гарно ж відлунює в купальні. А тепер додай ще стрибунів у воду: який то ляскіт зчиняють вони раз по раз! Ну, а крім усіх тих, у кого, якщо вже нічого іншого, то хоч голос природний, подумай ще про вищипувача волосків — як тонко й пронизливо викрикує він (інакше його й не зауважиш серед такого гаму), а замовкає хіба тоді, коли вищипує комусь волосся з-під пахв, але натомість верещить уже той, хто позбувається волосин. А ще торговці напоями, ковбасами, солодощами та всілякою іншою поживою — всяк на свій лад дає про себе знати.

/3/ «То ти справді, — скажеш мені, — залізний або глухий чоловік, коли не зсунувся з глузду серед такого нестерпного різноголосся; довели ж до смерті нашого Криспа[190] настирливі вранішні вітання». — На весь той галас, присягаюсь тобі, я зважаю не більше, ніж на хлюпання хвилі або на шум водоспаду; хоча, чував я, одне якесь плем’я перенесло своє місто кудись-інде лише тому, що не могло терпіти того гуркоту, який зчиняв Ніл, кидаючи в прірву свої води. /4/ Але мені здається, що більше відвертає увагу голос, ніж якийсь шум: той відволікає душу, цей — тільки вуха наповнює та вражає слух. До всього, що гомонить круг мене, але не перешкоджає моїм заняттям, зараховую вози, які проїжджають поблизу, столяра, що живе в моєму домі, сусіда-коваля і того, хто при Пітній меті[191], випробовуючи трубки та флейти, радше викрикує, ніж співає. /5/ Прикрішим, до речі, видається мені той звук, який раз по раз переривається, ніж той, що постійно триває. А втім, я так загартувався, що міг би слухати навіть наглядача над веслярами, хоч яким відразливим голосом він визначає їм міру. Змушую свій дух бути зосередженим на самому собі й не відволікатись на зовнішнє. Хай там хоч світ перевертається за дверима, аби лиш усередині не було сум’яття, аби лиш не змагалися між собою страх і бажання, лише б не наскакували одна на одну, не мучили себе навзаєм марнотратність і скупість. Яка ж то користь із тієї тиші, що залягла довкіл, якщо в тобі розгулялися пристрасті?

/6/ Все втихомирила ніч, занурила в спокій погідний[192].

Не так воно! Спокій буває погідним лише тоді, коли розум наведе лад. Ніч не розвіює прикрощів — наганяє їх, одні змінюючи іншими. Навіть у тих, хто спить, сни не менш тривожні, аніж дні. Справжнім є лиш той спокій, що тримається на розсудливості. /7/ Глянь ось на того, кого тишею просторого дому намагаються схилити до сну. Вся челядь, скільки її є, мовби оніміла, тільки б його слуху не торкнувся який-небудь звук; до спальні наближаються лише навшпиньках, мов тіні. А він, прагнучи здрімнути серед рою всіляких гризот, усе перекидається з боку на бік, але марно: навіть не чуючи нічого, нарікає, що нібито щось чує. /8/ У чому ж тут річ, як думаєш? А в тому, що то сама його душа витворює такий шум. От її й треба вгамувати, треба утишити колотнечу, що піднялася в ній. Тож не думай, що, раз лежить тіло, значить, і душа сумирна. Іноді і спокій неспокійний. Тому-то й потрібно спонукати себе до діла, віддатися благородним наукам, тільки-но нами оволодіє та напасть — лінивство, що саме собі стає тягарем. /9/ Великі військові провідці, зауважуючи, що вояки виходять поволі з-під влади, обтяжують їх яким-небудь заняттям, забирають час походами: хто діло робить, тому ніколи брикати, й ніщо не є настільки очевидним, як те, що саме праця викорінює розбуялі на дозвіллі пороки. Часто, коли нас перейме нехіть до суспільних справ, коли набридне невдячна й клопітна посада, махнувши рукою на все, відступаємо в тінь. Але й у тому схові, куди ми забились од страху та втоми, іноді з новою силою нас хапає марнославство. Зрозуміло, що воно не було підтяте під корінь,