Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

– Так. І то по-всякому залежить. Дозвольте спитати, а чи змогли б ви усмак поснідати ось у цьому трамваї? Або ж, скажімо, фонограф так удосконалили, що він може відтворити цілу оперу – арії, партії хору, оркестру й таке інше. Чи велике задоволення мали б ви, накрутивши його у своїй конторі, коли робочий час? Чи потішить вас спросонку серенада Шуберта, коли її рано-вранці цигикає італієць-скрипаль на пароплаві? Невже ви завжди і всюди однаково налаштовані на втіху та задоволення? Невже у вас завжди напоготові будь-який настрій? Дозволю собі наголосити, сер, ось на чому. Безперечно, ви зробили мені честь, узявшись читати мій твір. Але ж для вас він слугує засобом розвіяти нудьгу в трамваї. А це ж бо оповідання про привидів!

– І що з того?

– Як це що? Хіба не має читач, крім прав, ще й обов’язків? Ви заплатили за цю газету п’ять центів. Вона ваша. Маєте право читати її будь-де й будь-коли. Самому сприйняттю як такому переважної частини надрукованих у ній матеріалів не допомагатимуть і не перешкоджатимуть час та місце читання, як і настрій читача. Є такі матеріали, які треба читати негайно, поки вони свіжі. Але моє оповідання не з такого ґатунку.

Це не останні новини з країни привидів. Воно призначене не для того, щоб ви були в курсі подій у царстві тіней. Оповідання може і мусить почекати, поки ви здобудетеся на відповідний його духу настрій. Дозволю собі зауважити, що в трамваї вам це не вдасться, навіть якщо ви єдиний пасажир. Це не та самотність, яка необхідна. Автор теж має права, і читач має шанувати їх.

– Які саме?

– Та хоча б право на зосереджену увагу читача до твору. Відмовляти письменникові в цьому праві – аморальна річ. Це ж величезна несправедливість, коли читач поділяє свою увагу між літературним твором і гуркотом трамвая, рухомою панорамою вуличного натовпу, тротуарів, будинків – тисяч речей, які становлять наше повсякденне оточення і відволік увагу... їй-бо, це ж не що інше, як ницість!

Літератор зірвався з сидіння й втримував рівновагу, вхопившись за звислий зі стелі ремінь. Заскочений читач газети глянув на співрозмовника. Дивно, як могла така дріб’язкова кривда викликати таку гнівну промову. Видно, що приятелеве обличчя бліде, як ніколи, а очі палають, як жар.

– Ви ж, Марше, знаєте, що я маю на увазі, – вів далі розпашілий Коулстон, густо нанизуючи слова. – Чудово знаєте. В моєму творі, що надрукували в сьогоднішньому номері «Мессенджера», є простий і ясний підзаголовок – «Оповідання про привидів». Годі придумати щось простіше і ясніше. Кожен порядний читач зрозуміє, що цей підзаголовок обумовлює відповідне оточення, в якому належить читати цей твір.

Марш трохи скривився, тоді усміхнувся й спитав:

– То яким має бути це оточення? Я ж, знаєте, звичайний собі бізнесмен і на таких штуках не розуміюся. Де, коли і як належить вас читати?

– На самоті... вночі... у світлі свічки. Є почуття, які легко вдається викликати в читача. Наприклад, співчуття чи радість. Я міг би майже за всяких умов довести вас до сліз чи сміху. Але для того, щоб моє оповідання вплинуло належним чином, треба навіяти вам страх або ж принаймні відчуття надприродного, а це нелегко. Я маю право сподіватися, що ви – якщо взагалі хочете читати мої твори – посприяєте мені й відкриєте дорогу тим почуттям, які я стараюся вам навіяти.

Тим часом трамвай зупинився на кінцевій станції. Це був його перший ранковий рейс, і ніхто не перешкоджав розмовляти двом пасажирам. Вулиці були ще тихі й безлюдні. Сонячні промені тільки торкалися дахів. Приятелі вийшли з вагона й пішли разом. Марш приглядався до свого супутника, що йому, як і багатьом обдарованим літераторам, пліткарі приписували різні згубні гріхи й огріхи. У такий спосіб ниці душі й куці розуми мстять великодушним мудрецям за вищість. Містера Коулстона мали за генія. Є наївні простаки, що вважають геніальність різновидом ненормальності. Коулстон був відомий як непитущий, але ходили поголоски, що він курить опій. Нинішнього ранку містер Марш ладен був у це повірити, зваживши на блудний погляд очей, незвичайну блідість обличчя, багатослівну й швидку мову письменника. І ніяк не міг здобутися на те, щоб змінити цікаву йому тему, хоч така розмова могла вивести приятеля з рівноваги.

– Отже, ви стверджуєте, – повів далі мову бізнесмен, – що зможете оповіданням про привидів навіяти мені відчуття чогось надприродного, якщо я, згідно з вашими вказівками, забезпечу обумовлене – самотність, ніч та лойову свічку? І тоді я сіпатимусь від кожного несподіваного звуку, тоді в мене калататиме серце, по спині бігатимуть мурашки й стоятиме дибки волосся?

Коулстон враз обернувся й на ходу втупився у вічі приятелеві.

– На таке ви не наважитеся. Не здобудетеся на мужність, – відповів він, підкресливши сказане зневажливим жестом. – Вам стачить хоробрості хіба на те, щоб читати мої твори в трамваї. Але в занедбаному житлі – на самоті – вночі – в лісі! Ба! Я ж тут маю в кишені рукопис, який вас уб’є на місці.

Марш розсердився. Мав себе за сміливця, і ці слова зачепили його за живе.

– Якщо маєте на прикметі підхоже місце, – сказав він, – то ми удвох підемо туди сьогодні ж увечері. Дасте мені свічку та ваш рукопис і залишите мене одного. Повернетеся за якийсь час – коли встигну прочитати. Тоді я перекажу зміст оповідання – і дам вам нагінку.

Ось чому фермерський син, заглянувши вночі у потрощене вікно Брідового житла, побачив чоловіка, що сидів за столом у світлі свічки.

Назавтра

Під вечір наступного дня троє чоловіків і хлопчик наближалися до Брідової оселі з того боку, куди той утік минулої ночі. Чоловіки були в доброму гуморі. Вони дуже гучно балакали, сміялися й жартома підштрикували наймолодшого в гурті незлобивими іронічними заувагами про його нічну пригоду, в яку, очевидно, не вірили. Хлопчик незворушно вислуховував ці насмішки й не відповідав на них. Мав тверезий погляд на світ, тож не сердився на цих трьох дорослих. Справді, не можна вважати надійним свідком того, хто запевняє, ніби бачив, як мрець зірвався на ноги й загасив свічку.

Підійшовши до будинку й побачивши, що двері незамкнені, всі четверо не стали церемонитися й зразу ж увійшли досередини. На коридор виходили двері двох