Читати книгу - "Джинґо, Террі Пратчетт"

— О, клятви. То пусте. Я дав йому слово. 

— Він не скаже, сер, — втрутився Морква. — В д’реґів щодо цього дуже чітка позиція. Вони порушують клятви, лише коли клянуться богами і речами. 

— Я не скажу тобі, де він, — мовив Джаббар. — Проте… — він знову вишкірився, але вже без веселого блиску в очах, — наскільки ти хоробрий, пане Ваймз? 

— Ноббі, годі скаржитися. 

— Я не скаржуся. Я тіки кажу, що в цих штанах гуляє протяг, от і всьо. 

— Але вони на тобі гарно сидять. 

— А що роблять ці олов’яні миски? 

— Захищають ті частини тіла, які в тебе, Ноббі, відсутні. 

— Від того, як дме цей вітер, мені б не завадило щось для захисту тих частин, які в мене є. 

— Просто спробуй поводитися жіночно, гаразд, Ноббі? 

А це буде складно, мусив визнати сержант Колон. Дівчина, на яку шили цей одяг, була доволі висока і дещо повнотіла, в той час як Ноббі без обладунків міг би сховатися за коротким цурпалком, якщо до його верхньої частини ще причепити підставку для грінок. Він скидався на напівпрозорий, обвішаний прикрасами акордеон. Насправді костюм був доволі спокусливий, якби ви були готові до того, щоб Ноббс вас спокушав, але на капралі він так зморщився і взявся складками, що він у ньому просто потонув. Ноббі вів за собою віслюка, який, схоже, до нього прикипів. Тварини любили Ноббі. Від нього правильно пахло. 

— І ці капці не годяться, — вів далі сержант Колон. 

— Чому ні? Ти ж своїх не зняв. 

— Так, але хто тут пустельна квітка: ти чи я? Коли вона заходить у кімнату, люди від того захоплення аж іскрами стріляють, правильно? 

— Вони належали моїй бабуні, я не лишу їх тут, щоб їх хтось поцупив, і не хочу, щоб на мене захоплено стріляли іскрами, — невдоволено кинув Ноббі. 

Лорд Ветінарі йшов попереду. На вулицях ставало людно. Аль Халі любив починати справи спозаранку в прохолоді, поки сонце повного дня ще не розжарило всі поверхні, як з вогнемета. Ніхто не звертав на новоприбулих жодної уваги, втім кілька людей таки оглянулися на капрала Ноббса. Поки вони йшли, їм неквапом звільняли дорогу кози й кури. 

— Ноббі, стережися людей, які хочуть втулити тобі брудні листівки, — застеріг його Колон. — Якось тут побував мій вуйко. Він сказав, що якийсь хлоп хотів втулити йому пачку брудних листівок за п’ять доларів. Він був страшенно незадоволений. 

— Та, тому що такі самі можна дістати в Затінках за два долари, — сказав Ноббі. 

— Він те саме сказав. Вони ще й були з Анк-Морпорка. Хотіли втелющити нам наші ж листівки? Чесно, це просто мерзенно. 

— Добрий ранок, султане! — сказав веселий і звідкись знайомий голос. — Новенькі в місті, еге ж? 

Всі троє обернулися до постаті, що магічно зринула на початку провулка. 

— Саме так, — відповів Патрицій. 

— Я це зразу помітив! Останнім часом тут таких багато. І сьогодні ваш щасливий день, шаху! Я тут, щоб вам допомогти, еге? Все, що захочете, у мене все є! 

Сержант Колон витріщився на прибульця. А тоді якось неуважно мовив до нього: 

— Вас звати якось… Аль-Джібла чи щось таке, правильно? 

— Чували про мене, еге ж? — весело мовив торговець. 

— Щось типу того, — протягнув Колон. — Ви навдивовижу… знайомий[22]. 

Лорд Ветінарі відсунув його вбік. 

— Ми мандрівні артисти, — сказав він. — Сподіваємось знайти роботу в палаці Принца… Може, ви нам допоможете? 

Чоловік задумливо потер бороду, аж всяке різне посипалось у невеличкі мисочки на його підносі. 

— Про палац нічого не знаю, — сказав він. — А що саме ви робите? 

— Жонглюємо, ковтаємо вогонь і таке інше, — сказав Ветінарі. 

— Справді? — здивувався Колон. 

Аль-Джібла кивнув на Ноббі. 

— А що… 

— …вона… — послужливо мовив лорд Ветінарі. 

— …вона робить? 

— Виконує екзотичні танці, — відповів Ветінарі, поки Ноббі хмурився. 

— Я так бачу, дуже екзотичні, — сказав Аль-Джібла. 

— Ви й не уявляєте. 

До них підійшло кілька озброєних людей. Серце сержанта Колона втекло в п’яти. Він впізнав у цих бородатих обличчях себе із Ноббі — в себе вдома вони завжди підходили до всього, що здавалось цікавим. 

— То ви жонглери, так? — запитав один із них. — Що ж, поглянемо, як ви жонглюєте. 

Лорд Ветінарі кинув на них порожній погляд, а тоді зиркнув на піднос довкола шиї Аль-Джібли. Серед найвпізнаваніших харчів там лежало кілька зелених динь. 

— Гаразд, — сказав він і взяв три дині. 

Сержант Колон заплющив очі. 

За кілька секунд він розплющив їх знову, бо почув, як вартовий сказав: 

— Добре, але всі можуть з трьома. 

— Тоді, може, Аль-Джібла кине мені ще двійко? — спитав Патрицій із динями, що вертілися в нього в руках. 

Сержант Колон знову заплющив очі. 

Незабаром вартовий сказав: 

— Сім — непогано. Але це всього лише дині. 

Колон розплющив очі. 

Хапонський вартовий відсмикнув балахон. Блиснуло з пів дюжини метальних ножів. І його зуби. 

Лорд Ветінарі кивнув. На превеликий подив Колона він, схоже, взагалі не дивився на вертливі дині. 

— Чотири дині і три ножі, — сказав він. — Якщо ви будете ласкаві й передасте ножі моїй чарівній помічниці Беті… 

— Кому? — обурився Ноббі. 

— О? А чому ж не сім? 

— Люб’язні панове, це буде надто просто, — сказав лорд Ветінарі[23]. — Я всього лише скромний вуличний артист. Дозвольте мені, будь ласка, практикувати моє мистецтво. 

— Беті? — мовив Ноббі, сердячись під вуаллю. 

Три дині плавно вилетіли з зеленого вихору і з гуркотом приземлилися на Аль-Джібловому підносі. 

Вартові сторожко і, на думку Колона, тривожно зиркнули на розлюченого капрала-трансвестита. 

— Вона ж не збирається танцювати, правда? — один із них наважився спитати. 

— Ні! — визвірилась Беті. 

— Обіцяєш?[24] 

Ноббі вхопив три ножі й висмикнув їх із чоловікового пояса. 

— Я передам їх його світ… йому, гаразд, Беті? — запропонував Колон, раптом упевнившись в тому, що єдиним способом уникнути короткого перекуру під сонячними променями було вберегти Патриція від смерті. Він також був свідомий того, що люди сходилися подивитися шоу. 

— Мені, будь ласка… Але, — кивнувши, мовив Патрицій. 

«Колон обережно кинув йому ножі. Він хоче зарізати вартових, — подумав він. — Це така хитрість. А потім нас розірвуть на клапті». 

Тепер у сонячному сяйві кружляли, відблискуючи, розмиті обриси. Юрма схвально зашепотіла. 

— І все одно чогось бракує, — мовив Патрицій. 

І його руки почали сплітатись у складний візерунок, де його зап’ястя щонайменше двічі переплелися. 

Сплутана куля з летючих фруктів і металу злетіла вгору. 

Три дині, розрізані чітко навпіл, впали на землю. 

Три ножі глухо встромились у пісок всього за кілька дюймів від сандалів їхнього власника. 

А сержант Колон глянув угору на щось зелене і велике, що насувалось на нього… 

Диня вибухнула, а за нею глядачі, та Колон не чув їхній сміх, витягуючи з вух перестиглий м’якуш. 

Знову ввімкнувся інстинкт самозбереження. А тепер незграбно задкуй, підказав він. Тож він незграбно позадкував, розмахуючи ногами в повітрі. А тепер гепнись, звелів він. Тож він впав на землю, мало не розчавивши курку. Втрать гідність, мовив інстинкт; з усього, що в тебе є, це єдине, що ти можеш легко відпустити. 

Лорд Ветінарі допоміг йому підвестися. 

— Наші життя залежать від вашого образу тупого товстуна, — прошепотів він, почепивши Колону назад його феску. 

— З мене не дуже добрий актор, сер… 

— Чудово! 

— Слухаюся, сер.