Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця , Ірина Кузьменко "

— Боятися свою силу — це природньо, — сказав Дем. — Всі ми через це проходимо. Гірше, коли ти свідомо її блокуєш. Ти становишся, як вулкан. Й хтозна, коли відбудеться виверження.

— Можливо, ти й маєш рацію. Я більше не використовую магію вогню. І в ту жахливу, не побоюся цього слова, пекельну ніч, від гніву перевертнів мене врятував батько Тараса. Він альфа. А сьогодні я поцілувала Тараса.

Захитавши головою, Христина закрила обличчя долонями.

— Ти дуже сувора до себе, Христинко, — ніжно погладжуючи подругу по волоссю, промовила Мирослава. — Ти була маленькою дівчинкою, яка заблукала в лісі. Якими б ми сильними не були, але страх — це також природньо. Інколи його не можливо позбутися, але жити все життя з ним — це також не нормально.

Христина, глибоко вдихнувши, поглянула на Міру й промовила:

— Між відьмами й перевертнями існує домовленість, що ніхто не перетинає кордони, які сформовані багато років назад. Ми тримаємося осторонь одне від одного. Й ці кордони не лише географічні, але й будь-які почуття між нами також заборонені.

— Заборонені почуття. Як це знайомо, — зітхнувши, сказав Дем’ян і поглянув у дзеркало на Міру. — Волею розуму ми не можемо змусити себе не відчувати гнів, відчай, сором або кохання.

Мирослава кивнула й, дотягнувшись рукою до Дем’яна, легко погладила його за плече. Він всміхнувся й, ставши на світлофорі, швидко поцілував Міру в руку. Дівчина, відсторонившись, поглянула на подругу.

— Якщо хочеш, я залишуся з тобою.

— Все буде добре, Міро. Я сьогодні планувала піти в басейн. Не турбуйся за мене. У тебе своїх клопотів вистачає.

Доки Мирослава й Христина розмовляли, Дем’ян кружляв по місту, давши їм час поговорити. Заспокоївшись, Христя попрохала відвезти її додому й назвала адресу.

Приїхавши до під’їзду будинку, Мирослава вийшла разом із Христиною з автівки. Подруга, підморгнувши, обійняла Мирославу й сказала:

— Я не думала, що Дем’ян може бути настільки… хорошим. Не втрачай його.

— Христинко, якби все так просто було, — знітилася Міра.

— Ну, сподіваюся, хоча б у вас буде щасливий фінал.

Христина пішла. Мирослава, почувши, як дзеленчить у сумці мобільний телефон, витягнула його й прочитала повідомлення від матері, що сьогодні приїздить бабуся.

Коли Дем’ян привіз Міру додому, вона, схиливши голову на сидіння, повернулася до хлопця й журно усміхнулася. Дем, поцілувавши її у верхівку, промовив:

— Не журися, принцесо. З усіма проблемами ми розберемося. Й чомусь впевнений, що Христина й Тарас будуть разом попри всі заборони.

— Мені б твій позитив, — схилила голову йому на плече.

— Так, цього в мене не відняти. Можу поділитися, — схилився й поцілував Міру у вуста.

— Ммм, так вже краще, — усміхнулася Мирослава.

Попрощавшись із Дем’яном, дівчина вийшла з автівки. Він, дочекавшись, доки Мирослава зайде в під’їзд, поїхав.

Міра, не дочекавшись ліфта, який раптово застряг між поверхами, почала нервово вертіти в руках ключі. Відчувши, як крізь неї пройшла енергія, застигла на місці. Повільно оглянувшись, побачила в під’їзді Гідеона. Чоловік, скинувши капюшон, посміхнувся.

— Ти що тут робиш? — знервовано промовила.

— Не бійся, донечко. Я лише прийшов поговорити.

Дівчина нервово хмикнула й, змахнувши рукою, силою віджбурнула Гідеона. Він плюхнувся спиною об стіну, і дівчина вибігла на вулицю. Зіштовхнувшись біля під’їзду з бабусею, обійняла її й, задихаючись, швидко промовила, що потрібно тікати.

— Тікати? — побачивши, як Гідеон пройшов крізь двері, стала перед онукою.

— Даліє! — фиркнув Гідеон.

— Набрався сміливості показатися мені на очі після того, як Корнелія з’явилася?

Гідеон засміявся. Вишкірившись, зробив крок і промовив:

— Ти все одно нічого не змогла б зробити. Корнелія вже в цьому світі. Й вона люта. Я прийшов попередити вас, що тікати більше нікуди.

— Тікати будеш ти, Гідеоне, а не ми! — гнівно промовила Далія.

Мирослава, вийшовши наперед, поглянула на Гідеона й голосно сказала:

— Ти дійсно готовий пожертвувати мною? Й невже тобі байдуже, що в цьому світі не лише я, але й твій рідний брат, твої побратими та спадкоємець Дагратіону, якому ти давав присягу на вірність?

— У нього немає душі, — фиркнула Далія. — Йому байдуже на всіх, крім себе.

Гідеон закотив очі.

— Так, використовуючи чорну магію, я втрачаю частинку своєї душі. Й мені дійсно байдуже на всіх, крім себе.

Мирослава, не втримавшись, підбігла до Гідеона. Далія закричала «Ні», утім, дівчина, схопивши його за руку, використала силу чорного агату й, неочікувано для Гідеона, передала йому свої спогади з дитинства. Чоловік, нахмурившись, зціпив зуби від гніву й намагався вирвати руку.

— Дивися! Уважно дивися мої спогади! — закричала Мирослава. — Тебе немає в них. І ніколи не було. Ти лише відголосок минулого для матері. А для мене — ніхто. Й не смій більше називати мене «донечкою».