Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

вирощував на землі – нічиїй, хоч міг би, якби хотів, оголосити її своєю за правом власності, на яку ніхто не претендує. Його спробу похазяйнувати було видно: на кількох акрах зразу навколо хижі колись вирубано дерева, а тепер струхлявілі пеньки покрила молода порость, стараючись залагодити спустошення, заподіяне сокирою в давні дні. Очевидно, палкий порив до хліборобства перегорів і осипався покутницьким попелом.

У його хатині із зашпарованих глиною колод, покритій кривими колотими дошками на поперечних жердинах, були тільки одні двері й одне вікно навпроти них. Завжди забите дошками – ніхто не зміг би пригадати, що було інакше. Як і пояснити, чому воно так. Звісно ж, не тому, що хазяїн не любив світла й свіжого повітря. Адже коли якому мисливцеві траплялося пройти повз хижу, то в таких рідкісних випадках він зазвичай бачив, що самітник засмагає на порозі, якщо, звичайно, небо послало на той час сонячну погоду. Мабуть, небагато хто з нинішніх людей знає таємницю цього вікна. Я знаю, і зараз ви в цьому пересвідчитеся.

Кажуть, цей чоловік звався Мерлок. Виглядав на сімдесят років, а насправді було йому під п’ятдесят. Щось, крім літ, постарило його. Сива голова, сива довга й густа борода, запалі сірі тьмяні очі, поборознене перехресними зморшками лице. Високий, худорлявий, сутулий – як вантажник. Я ніколи не бачив Мерлока; мені, ще хлопчикові, його описав мій дід і розказав ось цю історію. Колись давно дідусь жив неподалік цього чоловіка й знався з ним.

Одного дня Мерлока знайшли в хижі мертвого. Було не на часі й не на місці кликати слідчих та газетярів. Як гадаю, стало на тому, що він вмер природною смертю. Якби вирішили інакше, то дідусь сказав би мені про це. Знаю, що, керуючись здоровим глуздом, небіжчика поховали біля хатини, поряд з могилою його дружини. Пішла в землю задовго перед чоловіком, тож мало хто й пам’ятав, що була така.

На цьому й закінчується фінальний розділ моєї правдивої оповіді. Треба ще додати, що багато років по тому я і такий же відчайдух добулися до Мерлокової садиби. Насмілилися підійти до зруйнованої хатинки на який кидок каменем – і кинулися навтіки, щоб не спіткати привида. Те, що він там ходить, знав кожний хлопчисько в окрузі. Цей випадок я згадав принагідно. Та повернімося до попереднього розділу.

Мерлок був дужим, молодим і сповненим надій, коли збудував житло й заходився вирубувати ліс, щоб зайнятися фермерством. Тим часом жив із полювання. Ще в тих східних краях, звідки він прийшов, одружився з дівчиною, в усьому гідною його сердечної прив’язаності. Обраниця охоче й з легким серцем ділила з чоловіком усі лиха й негаразди в його житті. Не збереглася пам’ять про її ім’я, не ходила слава про її чесноти, і невіра може собі сумніватися в них, якщо хоче. Тільки не я, Боже борони! Про любов і щастя цієї подружньої пари переконливо свідчить кожний день, прожитий вдівцем. Бо що втримало б на старому місці цю невгамовну, охочу до мандрівок і пригод душу, як не пам’ять про дружину?

Одного дня Мерлок повернувся з далеких ловів і застав жінку в гарячці. Лежала й марила. На цілі милі навкруги не було ні лікаря, ані навіть сусіда; по допомогу ніяк податися, бо хвора в такому стані, що її не можна лишити саму. Отож чоловік став лікувати її самотужки. На третій день вона впала в глибоке безпам’яття і так померла, за весь час не опритомнівши ні на мить.

З усього, що ми знаємо про такі натури, як Мерлок, спробуємо доповнити подробицями загальні риси картини, яку описав мій дід. Переконавшись, що жінка нежива, чоловік не втратив самовладання. Тямив, що її треба спорядити до похорону. Сповняючи цей священний обов’язок, він раз у раз помилявся. Одне робив неправильно, а друге, хоч і правильно, та повторяв знову й знову. Сам дивувався, що не вдаються йому прості, звичайні речі, як ото п’яному дивно, що порушуються усталені закони природи. Заскочило й присоромило Мерлока те, що він не плакав. Звичайно, мерців слід оплакувати. «Завтра, – сказав він сам собі, – доведеться зробити труну й викопати могилу. Потім ніколи вже не побачу дружини, бракуватиме мені її. А тепер... вона мертва, звичайно, однак усе тут по-старому, як завжди... так і мусить бути. Не може бути все так погано, як здається».

Схилившись у присмерку над тілом, Мерлок укладав зачіску, розправляв і розгладжував скромну одежину. Робив це рвучко, з бездумною ласкою. Весь час підсвідомо він був певен, що все гаразд, що знову буде з нею, що життя триватиме, як колись. Не звідавши досі горя, він не розвинув у собі здатності відчувати його. Серце його не вміщало, а уява не осягала. Не знав, що дістав страхітливого удару долі, що знаття прийде потім і вже ніколи не полишить його. Горе – митець із здібностями такими різноманітними, як і інструменти, на яких виконує похоронну пісню. З одних видобуває пронизливі, різкі ноти, з інших – низькі, понурі співзвуччя, що час від часу стугонять, як удари далекого барабана. Деякі натури воно збурює, деякі – отупляє. Когось уражає, як стрілою, загострює всі чуття, а когось оглушує й приголомшує, як дубцем. Мабуть, і Мерлока так приголомшило. Впоравшись з усім належним, він опустився на стілець поряд зі столом, де лежала небіжчиця, й задивився на її профіль, білий проти дедалі густішого сутінку. Склавши руки на краю стола, він сперся до них лобом. Не плакав і був страшенно втомлений. Цієї миті крізь відчинене вікно долинуло протяжне голосіння – ніби дитини, заблукалої в глушині присмеркового бору. Та чоловік навіть не поворухнувся. Знову, цього разу ближче, пролунав той жахливий зойк у його вухах. Може, то звір завивав, а може, й примарилося. Мерлок спав.

За кілька годин цей несумлінний вартівник небіжчиці прокинувся і, звівши голову, сторожко прислухався. Сам не знав чому. У непроникній темряві, поряд з тілом, спокійно згадуючи все, він напружував зір, щоб побачити щось. Сам не знав що. Усі чуття насторожі, подих стриманий, серце стишило биття, немовби не хотіло порушувати тиші. Хто... що розтривожило сон? Де воно?

Раптом під руками хитнувся стіл, і тої ж миті Мерлок почув – а може, йому причулося – легку м’яку ходу. Один крок... другий. Неначе чалапання босоніж.

Переляканий, він не міг ні крикнути, ані ворухнутися. Зневолений, чекав... чекав у пітьмі століть несьогосвітнього жаху. Даремно силкувався вимовити ім’я померлої, простягти руку й помацати, чи досі