Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

Здоровань кивнув і насупився.

– Скиньте, будь ласка, верхній одяг.

Обидва швидко зняли із себе капелюхи, піджаки, камізельки та краватки й кинули їх за двері, в коридор. Чоловік зі свічкою кивнув, а четвертий – той, хто принукав Ґроссміта вийти з екіпажу, видобув із кишені плаща два довгі, смертоносні на вигляд мисливські ножі й вийняв їх із шкіряних піхов.

– Вони однакові, – мовив він, простягаючи ці ножі дуелянтам. Навіть нетямущий спостерігач здогадався б, навіщо приїхали сюди ці люди. Тут мав відбутися смертельний поєдинок.

Кожен із супротивників узяв ножа, критично оглянув його при свічці й перевірив міцність леза та ручки на зведеному коліні. Тоді їх обшукали – кожного секундант його супротивника.

– Якщо ви не заперечуєте, містере Ґроссміте, – сказав чоловік зі свічкою, – то станете он у тому кутку.

Він указав на далекий від дверей куток. Туди Ґроссміт і рушив, перед тим обмінявшись далеко не приязним рукостисканням зі своїм секундантом. Ставши в протилежному кутку, містер Россер пошептався про щось зі своїм секундантом. Тоді той відійшов до порога, де вже стояв секундант Ґроссміта. Раптом свічка згасла, усе потонуло в непроглядній пітьмі. Мабуть, це сталося через протяг. Хай там яка причина, а наслідок вийшов разючий.

– Джентльмени... – озвався голос, що в темноті видавався незнайомим і пантеличив. – Джентльмени, попрошу вас не рухатися, поки не почуєте, що вхідні двері зачинилися.

Пролунали кроки, зачинилися двері. Спершу кімнатні, а тоді і вхідні – та з таким грюком, що весь будинок задрижав.

А за кілька хвилин запізнілому хлопцеві з сусідньої ферми трапився на дорозі легкий екіпаж, що мчав у бік Маршалла. Хлопець запевняв, що на передку сиділо двоє, а третій стояв за ними, вчепившись у їхні згорблені плечі, та так міцно, що ті не могли вирватися. На відміну від цих двох, третій був зодягнений у біле. Безсумнівно, він ускочив в екіпаж, коли той їхав повз будинок з привидами. Цей юний свідок міг похвалитися значним набутим у цій окрузі досвідом у царині надприродних явищ, тож його слово мало таку саму вагу, як висновок експерта. Це свідчення (у зв’язку з подіями наступного дня), трохи прикрашене в літературному плані, згодом було опубліковано в «Поступі». Воно закінчувалося натяком, що згаданих осіб уповноважують викласти на шпальтах газети свою версію подій тієї ночі. Однак цим привілеєм ніхто не скористався.

До «дуелі в пітьмі» призвів цілком звичайний випадок. Одного вечора три молодики сиділи в затишному куточку на веранді невеликого маршаллського готелю, курили й розмовляли про справи, які можуть цікавити трьох освічених молодих південців-провінціалів. Звали їх Кінґ, Санчер і Россер. Неподалік сидів четвертий чоловік, який чув їхню розмову, але не втручався. Троє приятелів не були з ним знайомі. Знали тільки, що пополудні він приїхав диліжансом і зареєструвався в готелі як Роберт Ґроссміт. Ніхто не бачив, щоб він говорив з кимсь, крім готельного портьє. Здавалося, цей приїжджий радо задовольняється спілкуванням із самим собою, або ж, як це сформулювали штатні співробітники «Поступу», «дуже схильний до поганої компанії». Щоб віддати справедливе незнайомцеві, варто зазначити, що ці журналісти були надто вже компанійські, а тому й не могли правильно оцінити людину іншого складу характеру, ніж вони, та ще й дістали від неї різку відмову дати «інтерв’ю».

– Не зношу фізичних вад у жінки, – сказав Кінґ, – чи то вроджених, чи то набутих. За моєю теорією, вони завжди поєднуються з розумовими або моральними вадами.

– Отже, припускаю, – з підкресленою поважністю докинув Россер, – що леді, позбавлена такої моральної чесноти, як ніс, пересвідчилася б, що стати місіс Кінґ – дуже й дуже важка справа.

– Можна й у такий спосіб це висловити, – відповів Кінґ. – А проте я справді колись покинув чарівливу дівчину, випадково дізнавшись, що їй бракує пальця на нозі. Згоден, я повівся жорстоко, але якби ми одружилися, то я все життя почувався б нещасним, та й їй було б не краще.

– Узявши це до уваги, – реготнувши, сказав Санчер, – вона вийшла заміж за менш вибагливого джентльмена, ніж ти, тож уникнула такого нещастя. Ось тільки горло їй перерізали.

– Ага, то ти знаєш, про кого мова. Так, вона вийшла за Мантона. Не знаю, чи він менш вибагливий, ніж я. Цілком можливо, що він перерізав їй горло тільки тому, що виявив брак чудової частини жіночого тіла – середнього пальця правої ноги.

– Гляньте-но на цього типа! – раптом шепнув Россер, показуючи очима на незнайомця.

«Цей тип» відкрито підслуховував їхню розмову.

– Щоб його чорти вхопили, цього нахабу! – пробурмотів Кінґ. – Що з ним робити?

– Тут легко зарадити, – відповів Россер. Підвівшись, він звернувся до незнайомця: – Сер, мені здається, що вам годилося б переставити свого стільця он туди – на той кінець веранди. Очевидно, досі ви не бували в товаристві джентльменів.

Зблідлий від гніву незнайомець зірвався на ноги, стис кулаки і рушив до молодиків, які теж звелися. Санчер став між задирами.

– Ти погарячкував, – спробував він угамувати Россера. – Цей джентльмен не заслужив на таке звертання.

Але Россер не захотів узяти свої слова назад. За місцевим звичаєм тодішніх часів, сварка могла мати тільки один наслідок.

– Я вимагаю сатисфакції, належної джентльмену, – сказав незнайомець, трохи заспокоївшись. – Не маю жодного знайомого в цій околиці. Сер, – уклонився він Санчерові, – чи не була б ваша ласка представляти мене в цій справі?

Санчер згодився, хоча й неохоче. Йому зовсім не подобалися манери й зовнішність цього чоловіка.

Кінґ, який за весь час розмови не зронив ні слова й не відривав очей від обличчя незнайомця, кивком голови виразив свою готовність представляти Россера. Закінчилося на тому, що дуелянти розійшлися, щоб наступного вечора зустрітися знову. Вид дуелі описано вище. Бій на ножах у темній кімнаті був тоді повсякденною прикметою життя в південно-західних штатах. Ми ще побачимо, яка тонка оболонка «лицарства» покривала жорстокість кодексу честі, що уможливлював такі криваві сутички.

III

У яскравому світлі літнього полудня старий Мантонів дім знехтував свої традиції. Цілком земний, стояв на землі, зігрітий ласкою сонячного проміння, яке не зважало на його лиху славу. Трава, що зеленіла на всьому просторі перед фасадом, уже не хиріла – буяла життєлюбно й нестримно, а бур’яни пишалися цвітом, не гіршим, ніж у плеканих рослин. Пройняті чарівливими світлотінями, переповнені солодкозвучними співами птахів дерева вже не рвалися