Читати книгу - "Війна світів. Фантастичні романи"

Неможлива річ докладно, крок за кроком, змалювати падіння цих істот, розповісти, як з кожним днем втрачали вони людську подобу, як вони поступово скидали одежу, як тіла їхні стали вкриватися шерстю, як лоби западали, а обличчя витягувались... Мені стало страшно навіть згадувати, що раніше, в перший місяць своєї самотності, я ставився до декого з них майже як до людей.

Зміни відбувалися повільно, але неминуче. Для мене й для них вони сталися без різких переходів. Я й далі безпечно ходив поміж ними, бо не було поштовху, що дав би прорватися властивостям їхньої звірячої натури, які що не день зростали, витискуючи людські риси. Та я вже побоювався, що цей поштовх незабаром станеться. Мій сенбернар заходив зі мною до загорожі, і його пильність часто дозволяла мені спати більш-менш спокійно. Маленький лінивець став полохливий і покинув мене, повернувшись до свого природного життя на гіллях дерев. Ми були саме у стані тієї рівноваги, що існує в клітках між звірами й приборкувачем і демонструється як «щаслива сім’я», доки звірі не розірвуть самого приборкувача.

Однак ці створіння не зійшли до рівня тварин, яких глядач бачить у зоологічних садах, до рівня звичайних ведмедів, вовків, тигрів, биків, свиней і мавп. У кожному з них залишалося щось дивне. Кожну тварину Моро створював із кількох інших, і в одній істоті брали гору ведмежі риси, в другій — котячі, в третій — бичачі. Кожне було покручем із декількох створінь, тому крізь індивідуальні нахили у ньому проглядали й спільно тваринні риси. Тепер мене вражали проблиски людського в них — раптовий поворот до людської мови, несподівана вправність передніх кінцівок, жалюгідні спроби стояти вертикально.

Певно, і я зазнав дивних змін. Одежа висіла на мені жовтим лахміттям, а крізь діри світилася засмагла шкіра. Чуприна виросла така, що я вже став її заплітати. А про очі мені й тепер кажуть, що вони дуже жваві і якось дивно блищать.

Спершу я цілі дні проводив на південному березі острова, виглядаючи судна, сподіваючись на нього і благаючи, щоб воно з’явилося. Я плекав надію, що «Іпекакуана» повернеться,— уже ж минав рік, відколи я на острові,— але вона не з’являлася. П’ять разів я бачив вітрила і тричі дим, та ніхто не підпливав ближче до острова. Я завжди мав напоготові вогнище, але ж було відомо, що цей острів вулканічного походження, отож і дим від мого багаття сприймали як природний.

Тільки десь у вересні чи жовтні я почав думати про спорудження плоту. На цей час рука моя вже загоїлася, і я міг працювати обома руками. Спершу майстрував я страшенно безпорадно. З теслярством я ніколи в житті не мав діла і тому щодня рубав у лісі дерева, пробуючи, як то воно вдасться мені їх скріпити між собою. У мене не було мотузків, і я не знав, з чого їх насукати. З багатьох витких рослин жодна не мала досить гнучкості й міцності, щоб її можна було для цього використати, а мої нікчемні знання не могли нічого іншого порадити. Понад два тижні порпався я між чорних руїн загорожі й на березі, де згоріли човни,— чи не знайдеться цвяхів абб якого-небудь залізяччя, що стало б мені у пригоді. Інколи за мною стежили отваринені істоти, та ледве я до них озивався, як вони зникали. Потім почалася пора грозових злив, що знов-таки уповільнило мою роботу. Та нарешті пліт було споруджено.

Радість прокинулась у мене в серці. Але був я людиною непрактичною, від чого не раз у житті терпів. Оце й тепер спорудив я свій пліт за милю або й далі від берега, і, доки волік його до води, він розвалився на шматки. Може, воно було й на краще, що я не пустився на ньому в море, але тоді я так переживав свою невдачу, що кілька днів пригнічений тинявся берегом, поглядаючи у воду і думаючи про смерть.

І все-таки мені не хотілося помирати. Невдовзі одна подія нагадала мені, що моє зволікання — непростимо легковажне, бо небезпека з боку цих страховиськ дедалі більшала. Якось лежав я в затінку під загорожею, дивлячись на море, коли це щось холодне так несподівано торкнулося моїх п’ят, що я аж здригнувся. Схопившись, я побачив біля себе маленького лінивця. Він давно вже втратив здатність розмовляти й хутко бігати, гладенька шерсть його все густішала, а куці лапки викривилися ще більше. Він застогнав, а коли побачив, що я звернув на цього увагу, трошки відбіг до кущів і оглянувся.

Спершу я не зрозумів, чого він хоче, і лише потім здогадався, що він кличе мене за собою. Я повільно, бо саме стояла спека, рушив за ним. Тільки ми дійшли до дерев, він видряпався нагору, бо, чіпляючись за виткі рослини, йому легше було пересуватися, аніж по землі.

І раптом на витолоченій траві я натрапив на жахливий бенкет. Долі лежав мій сенбернар, мертвий, а гієно-свиня припала до нього, обхопила ще теплий труп своїми гидкими лапами і, гризучи, аж повискувала від насолоди. Коли я підійшов, вона підвела на мене блискучі очі, вишкірила закривавлені зуби і погрозливо загарчала. Вона зовсім не злякалася й не знітилась — від колишнього олюднення не залишилося й сліду. Я ступив крок уперед, зупинився й витяг револьвер. Нарешті я зустрівся зі своїм ворогом віч-на-віч.

Вона й не думала тікати. Вуха її прищулились, шерсть наїжачилась і все тіло припало до землі. Я націлився їй проміж очі й вистрілив. Вона кинулася на мене, збила з ніг, немов кеглю, і своєю огидною лапою вдарила по обличчю. Але не розрахувавши, вона перестрибнула через мене, і я упав їй під ноги. Та, на щастя, я не схибив, і це був уже передсмертний стрибок. Я вибрався із-під цього бридкого тягаря і, тремтячи, звівся на ноги. Хай там що, а ця небезпека минула. Однак я був певен, що це тільки початок подій.

Обидва трупи я спалив на вогнищі, що розклав з усякого гілляччя. Тепер мені було ясно: якщо я не виберуся з цього острова, то смерть моя — питання тільки часу. Тварини, крім однієї чи двох, покинули яр і в хащах острова поробили собі лігва згідно зі своїми нахилами. Деякі з них блукають вдень, більшість же вдень