Читати книгу - "Щоденник моєї секретарки"

— Жіночий алкоголізм не лікується.

Я заховав мобільник і припинив удавати поспіх.

— От він завжди такий правильний, — Ірка жартівливо надула губки. — Хіба не можуть подружки раз на сто років посидіти за чаркою?

Подружки? Цікаво, чи давно вони стали подружками. І хто іще з чоловіків може похвалитися тим, що дружина з коханкою отак весело цвірінькають та п’ють лікер. Хіба що жінки Івана Франка любили чаювати, але то вже після його смерті.

Довелося приймати гру:

— Жінки п’ють без чоловіків тільки на Маланку. Або у п’ятницю. А сьогодні — понеділок.

— А якщо ми й вам наллємо? — кокетливо повела очима Сапула.

— Ну, якщо мені, тоді ще нічого. Тільки з кавою, — все ще не розуміючи правил поведінки, я всівся навпроти дружини.

— Вважайте зробленим, — Катерина хутенько підвелася і зникла за дверима приймальні.

Ми залишилися в кабінеті удвох.

— Котику, ти на мене сердишся?

Я відчув що литки торкається боса жіноча нога і починає під штаниною лагідно подорожувати вгору. Ірчине обличчя сяяло неповторною сумішшю сором’язливості і розпусти, перед якою врешті-решт піднімає білий прапор будь-який чоловік.

— Як я можу на тебе сердитися? — сказав я нещиро.

З приймальні почулося дзижчання кавової машини.

— Я більше не буду, — Ірка закусила пальчик, немов п’ятикласниця, проте нога її не припиняла своїх подорожей.

— Зарікалася свиня.

— Ну, котику.

Ні, звичайно, вона не всерйоз вибачалася, та і я пручався не всерйоз. Ми всі були учасниками дивної гри, сенсу якої я не розумів. Чи розуміла його Ірка? — теж навряд чи. Швидше за все нею керував жіночий інстинкт.

— Можна до вас приєднатися? — почувся з порога Катьчин голос.

— Давай, — дружина провела язиком по губах, не припиняючи своїх вправ під столом.

Сапула поставила переді мною чашку кави та порожню чарку.

— Налити? — турботливо спитала вона.

— Та я вже якось сам.

Катерина всілася поруч зі мною, підсунула свою та Ірчину чарки. Поки густа кремова субстанція наповнювала посуд, я переводив погляд з однієї жінки на іншу. Цікаво, що ж тут все-таки відбувається?

— За що п’ємо? — я підняв чарку.

Дівчата перезирнулися.

— За нас трьох, — запропонувала дружина.

— Правда?

— Так, — приєдналася Сапула. — За нас трьох і за те, що ми сьогодні зробили.

— А ми вже щось зробили?

— Так, — дружно кивнули жінки.

— Он воно як! — я обережно поставив свій лікер на стіл. — А що ми зробили?

— Ну! — капризно протягнула Ірка. — Це ж тост.

— Я не п’ю тостів, які не розумію.

— Ну чого ти такий серйозний!..

Сапула підштовхнула мій лікоть:

— Беріть.

Український чоловік не може противитися навіть одній жінці, а двом вже й поготів.

— Пий! — промовила дружина вже владно і сама показала приклад.

Світло-кремова сметанка лікеру залишила слід на червоних губах, і Ірка підкреслено чуттєво облизала їх язиком.

— Ну, давайте! — Катерина випила й собі, а потім точнісінько повторила те, що зробила моя дружина.

Мабуть, реакція у мене була та іще, тому що жінки, подивившись на мене, розреготалися.

— Може, хтось пояснить мені, що тут відбувається?

— Думаєш, варто? — Ірка запитально звели брови до моєї заступниці.

Сапула замислено глянула у стелю.

— Не знаю… Думаю, так.

— Ну тоді сама й поясни.

Катерина розвернулася до мене, демонструючи своє шикарне декольте:

— Сергію Миколайовичу, ми сьогодні нарешті виконали ваше розпорядження.

— Точно, — підтвердила зі свого місця Ірка.

— Дякую. Молодці, — хитрі фізіономії моїх жінок демонстрували задоволення від затягування інтриги. — А яке саме розпорядження?

— Ми були у нотаріуса і зробили договір про розподіл спільного майна. Вам треба тільки заїхати та поставити підпис.

— Тепер ти можеш бути депутатом, — додала Ірка.

Що ж. Як не хворіла, а добре померла. Нехай через

скандали, але справу зроблено. А хіба ж без скандалів жінки вміють працювати?

— Зрозуміло, — я підвівся і пересів до себе за стіл. — І на радостях вирішили набухатися.

— Набухатися… Фі, як грубо! — Ірка теж підвелася. — Ми просто відсвяткували той факт, що у тебе слухняна дружина і не менш слухняна заступниця. Хіба не варто?

— Варто.

— Ну от, бачиш. Але мені пора вже бігти. Котику, а ти що, мене не поцілуєш?

Я приречено вийшов з-за столу.

Спочатку я цьомнув парфуми, що струмилися з дружининої шкіри, а потім із подивом побачив, як вона цілується із Сапулою. Ні, все-таки жінки — дивні створіння.

Провівши Ірку і посадовивши її до машини, я повернувся до кабінету. На столі вже було порожньо, спритна секретарка витирала ганчіркою сліди на блискучій поверхні. Можна братися до роботи. Я всівся у своє крісло та відкрив щоденник.

— Ко-отику! Ти що, мене не поцілуєш?

От зараза! Біля дверей замість секретарки вже стояла Сапула і, засунувши пальчика у рота, досить схоже пародіювала капризний тон моєї дружини. Певно, ховалася у приймальні, поки дівчина прибирала, і от тепер дражниться.

— Ну, ко-отику!

— Добре, сама напросилася!

Я повільно відсунув щоденник та підвівся. Катька дивилася з викликом, не витягаючи пальця з рота. Так само повільно я наблизився до неї і взявся рукою за пишне волосся. Великий жмут у руці не завдає болю, якщо, звісно, не смикати. Я не смикав, але тримав міцно. Обернувши таким чином обличчя до себе, я увіп’явся у розтулені, вологі і ледь солодкуваті від лікеру жіночі губи. Катерина відповіла пристрасно, і за якийсь час нам забракло подиху. Вона спробувала відвернути обличчя, однак я не випускав.

— Боляче! — крізь поцілунок промовила Сапула.

— Не бреши, — я відхилився назад і зазирнув їй у очі.

Так ми дивилися одне на одного кілька секунд, а потім я стиснув руку сильніше і сказав:

— Роздягайся!

— Ти що! Двері ж відкриті.

— Кажу, роздягайся!

Я стиснув волосся сильніше.

— Це насильство.

— Навіть не сумнівайся.

— В приймальні ж усе чутно!

— А ти не кричи.

Не знаю, чи то від тиску, а чи за власним бажанням, але врешті Катерина здалася.

— Зараз. Зараз, — вона взялася слухняно розстібати гудзики. — Тільки не тягни так.

Я трошки послабив хват.

Досить швидко блузка опинилася на підлозі і я наказав:

— Далі.

— Давай, ти, — сіпнулася Катька.

— Я сказав, далі, — рука знову стиснула її волосся.

— Добре.

Великі білі груди вивільнилися з полону ліфчика і загойдалися звабливо, дражнячи стиглими пипками. Я не стримався і вільною рукою схопив ці ласі півкулі, стиснувши їх щосили. Хто сказав, що однією рукою двоє грудей не обіймеш?

— Все?

— Далі! — скомандував я знову.

— Ну, Сергію! Це вже не жарти!

На це відповіла тільки моя