Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

Від покою до покою, від чорного квадрату до золотого я повільно обминаю відділ кухонь. Я впізнав пісню порцеляни. Потім срібного джбана, що вдарив мене. Потім чути, як риплять десь далеко двері. Далі тиша. Згодом чиясь прискорена хода. Щось забули, і це вимагає твоєї негайної присутності, як-от коли кипить молоко, або кричить дитина, або просто несподівано мовкне знайомий звук. Щось заклинило в помпі, в якомусь механізмі, в млині. Ти біжиш відновити скромну механічну молитву…

Але ходи вже не чути, бо молоко врятоване, дитина заспокоєна, помпа, механізм чи млин знову проказують свою літанію. Усунено загрозу. Зцілено рану. Надолужено забуття. Яке? Я нічого не знаю, я тепер не належу цій батьківщині.

Ось я проникаю в королівство запахів. Мій палац скидається на погреб, що повільно готує мед своїх плодів, аромат своїх вин. Я йду немов крізь нерухомі провінції. Ось зріла айва. Я заплющую очі, так її вплив триває довше. Тут чути запах сандалових скринь. Тут просто нещодавно помитих кахлів. Кожен запах протягом поколінь вирізьбив собі імперію, тож тут міг би зорієнтуватися й сліпий. Мій батько, безперечно, вже панував над цими колоніями. Але я йду, не замислюючись над цим, я тепер не належу цій батьківщині.

Раб, якого я проминаю, тулиться до муру відповідно до ритуалу зустрічей. Але я кажу йому в своїй доброті: «Покажи свого кошика», щоб він почувся важливим у світі. Дугами лискучих рук раб обережно зняв його зі своєї голови. Він засвідчив мені, опустивши очі, свою шану з фініків, фіг і мандаринів. Я всотував запах. Потім усміхнувся. Його усмішка теж поширшала, й він дивився мені просто у вічі всупереч ритуалові зустрічей. І дугами рук знову підняв кошик на голову, й далі дивлячись мені просто у вічі. «Що це,- сказав я собі,- за лампа запалена? Адже бунти й кохання ширяться, мов пожежа! Що за таємний вогонь палахкотить у глибинах мого палацу, за цими мурами?» Я дивився на раба так, наче він був морською безоднею. «Еге,- сказав я собі,- велика таємниця людини!» Я далі йшов своїм шляхом, не розв’язавши загадки, бо тепер не належав цій батьківщині.

Я проминув залу відпочинку. Проминув залу нарад, де мої кроки мов помножилися. Потім спустився повільною ходою, від сходинки до сходинки, сходами, які вели до останнього покою. Почавши перетинати його, я почув гучний приглушений гомін і брязкіт зброї. Я всміхнувся в своїй поблажливості: мої вартові, безперечно, спали, мій палац опівдні - наче заснулий вулик, де все уповільнилося, інколи ледве-ледве ворухнуться вередухи, що не знаходять спочинку, забудьки, що біжать до свого забуття, або вічні буркотуни, які всякчас тебе припасовують, вдосконалюють і псують тобі що-небудь. Отже, в отарі кіз завжди є коза, яка мекає, в сонному місті до тебе завжди долинає незбагненний заклик, а на наймертвішому цвинтарі завжди походжає який-небудь нічний відвідувач. Отже, повільною ходою я йшов собі далі, схиливши голову, щоб не бачити, як квапливо виструнчуються мої вартові, бо мені байдуже: я тепер не належу цій батьківщині.

Отже, виструнчившись, вартові вітають мене, відчиняють двостулкові двері, і я примружую очі від невблаганного сонця, зупинившись на мить на порозі. Там тягнуться поля. Круглі пагорби, що нагрівають під сонцем мої виноградники. Мої ниви, поділені на квадрати. Запах крейдяних покладів. Музика бджіл, коників і цвіркунів. Я переходжу від однієї цивілізації до другої. Адже я вдихнув полудень своєї імперії. І я народився.

Про мій візит до єдиного справжнього геометра, мого приятеля.

Я зворушувався, бачачи, який він уважний за чаєм і коло вогню, коло чайника й під час співу води, згодом, як він уперше покуштував… потім чекав, бо чай віддає свій аромат поволі. Мені подобалося, що під час цієї короткої медитації він більше зосереджувався на чаї, ніж на проблемах геометрії:

- Ти, що знаєш, ти не зневажаєш скромної праці…

Але геометр не відповідав. Заговорив тільки тоді, коли, задоволений, наповнив наші склянки:

- Я, що знаю… Що ти розумієш під цим? Невже гравець на гітарі має зневажати чайний церемоніал з єдиної причини, що він знає щось про відносини між нотами? Я знаю дещо про відносини між сторонами трикутника. Проте мені подобається спів води і церемоніал, що вшанує короля, мого приятеля…

Згодом він міркував:

- Що я знаю?.. Не думаю, що мої трикутники багато просвітили мене про насолоду чаю. Але може бути, що насолода від чаю трохи просвітила мене щодо моїх трикутників…

- Геометре, що ти кажеш!

- Якщо я відчуваю, в мене з’являється потреба описати. Про свою кохану я розповідатиму, які в неї коси, які вії, які вуста, розповім, що її рухи - музика для серця. Невже б я говорив про її рухи, вуста, вії, коси, якби крізь них не проступало конкретне обличчя жінки? Я розповім тобі, яка лагідна її усмішка. Але передусім це усмішка…

Я не піду перебирати купу камінців, щоб знайти в ній таємницю медитацій. Адже на рівні каміння медитація не означає нічого. Треба, щоб був храм. Тоді я змінюся серцем. І піду, роздумуючи про значення відносин між окремими каменями…

Я не піду шукати в солях землі пояснення помаранчевого дерева. Адже помаранчеве дерево не має значення на рівні солей землі. Але, спостерігаючи, як росте помаранчеве дерево, я поясню завдяки йому піднесення солей землі.

Нехай спершу я відчую любов. Нехай спостережу єдність. Потім міркуватиму про матеріали та сукупності. Але я не цікавитимусь матеріалами, якщо над ними не домінує ніщо з того, чого я прагну. Спершу я спостерігаю трикутник. Потім шукаю в трикутнику законів, які керують лініями. Ти теж спершу любив образ чоловіка, який палав внутрішнім завзяттям. І ти виснував із нього свій церемоніал, щоб у ньому містилося завзяття, наче здобич у пастці, увічнившись таким чином в імперії. Але який скульптор цікавитиметься носом, оком і бородою задля них самих? Який обряд церемоніалу ти накинеш задля нього самого? Що я висную з ліній, якщо вони не сторони трикутника?

Спершу я споглядаю. А потім