Читати книгу - "Остання із роду Віндор, Надія Філіпська"

Аріелла Віндор

Я закрила очі і зціпила щелепи щоб тільки не закричати. Ні! Болю я не боялася, адже якось вибралася зі світу трипатонів зі смертельними пораненнями. Але зараз це було інше. У мене вже було життя про яке я мріяла, а зараз я з кожним порізом втрачала його. Кричати хотілося від безвиході!

– Кричи Арія, дістав мені таку насолоду! – прошепотів некромант, роблячи неправильні висновки.

Сили потроху покидали мене, і від розпачу сльози текли з очей.

Порізів вже було досить багато, і я відчувала запаморочення. Холод почав огортати моє тіло, пробираючись все глибше. Біль я відсунула досить глибоко у самий віддалений куточок душі, адже зараз це було не головне. Я все ще чула гуркіт водоспаду та монотонний голос Невіша, що проводив ритуал.

Здавалося, що з реальністю мене пов’язувала одна тоненька ниточка, яка от-от припинить своє існування. Я дуже хотіла провалитися у небуття, щоб більше не відчувати цей холод. Він вже дібрався до найвіддаленіших куточків моєї душі, і звідти вже ніким не стримуваний, почав розповсюджуватися біль. З кожною хвилиною він нагадував про себе все більше.

– Щось не так, – закричав Невіш наді мною, але я його чула ніби з під товщі води. Вже навіть гуркіт водоспаду здавався далеким. Ще трохи і я дістануся до дна і провалюся у таке довгоочікуване небуття.

– А ну прокинься, – Невіш почав трусити мене за плечі.

Я не хотіла виринати. Вода огортала мене і мені було так добре. Але Невіш не переставав трусити мене і я з великим зусиллям повернулася в реальність і відкрила очі. Зосередити свій погляд вдалося не одразу.

– Що ти зробила? Чому не спрацювало! – злився некромант.

Я лише дивилася на некроманта і не розуміла, що він хоче. Якоїсь миті мої очі знов закрилися.

– А ну прокидайся! – знову трусив мене некромант. – Ти точно знаєш чому ритуал не спрацював! Чому я почав втрачати сили?! Відповідай!

Останнє слово Невіш прогарчав прямо над моїм вухом. Я стрепенулася, і відкрила очі. Схоже, я почала розуміти, що трапилося.

– Моя аура, – ледве видавила з себе. – Амулет.

Невіш смикнув мотузку амулету, а коли вона не піддалася розрізав її ножем і відкинув геть.

– Ти... , – Невіш аж шипів від злості. – Що з твоєю аурою?

Невіш знову почав мене трусити, оскільки я вкотре закрила очі. Я вже не хотіла нічого пояснювати, холод підкрався вже надто близько, ближче ніж минулого разу.

Я чула гуркіт водоспаду. Чула невдоволення і навіть паніку Невіша. Хоч щось хорошого вийшло з моєї порваної аури. Чула ревіння і гомін. Але в мене вже не було сил. Потроху шум почав віддалятися я ніби знову опинилася під товщею води, і почала втрачати свідомість.

– Не смій! – прогарчав знайомий голос над вухом. – Ти не можеш лишити мене самого, – і мене знову почали трусити за плечі.

Я не хотіла повертатися. Я плила під водою, крізь товщу якої заледве проходили звуки та світло. Але мене вперто витягували з води не даючи дістатися дна.

– Відпусти, – ледь чутно прошепотіла.

– Арія! Давай, повертайся! – я винирнула знову на голос, і більше не змогла зануритися. Мені було холодно. Я ніби справді пробула весь цей час у крижаній воді. Мене нестримно трусило. Але наступної миті я відчула тепло, яке почало розповсюджуватися по тілу і холод потроху зникав.

– Арія! – почула я голос чоловіка. Тепер я вже зрозуміла, що мене кликав Ріхтер.

– Ріхтер, – ледве прошепотіла я, але він мене почув.

Дракон міцніше стиснув мене в обіймах, і знову наповнював мене силою. Це вона розливалася по тілу і відігравала мене зсередини.

Відкрила очі і зустрілася поглядом зі стурбованим поглядом синіх очей.

– Кохана, я ледь не втратив тебе знову, – з розпачем повідомив він.

Мене накрили чимось теплим, і я вдихнувши незнайомий запах почала озиратися. Адже я зрозуміла, що в печері ми були не одні.

Повернула голову і завмерла. Біля входу (чи то був вихід?) в печеру стояв весь курс бойовиків. Неподалік від каменя, на якому розмістилися ми з Ріхтером, стояв Ріеро, і я зрозуміла що це його куртка зараз зігріває мене. Дракони стурбовано дивилися на мене.

– А вони що тут роблять? – досить тихо запитала я Ріхтера. Сил все ще було обмаль.

Стурбований вираз на обличчях драконів змінився здивуванням. І що саме гірше, пояснювати мені нічого не збиралися.

– Все потім, – розщедрився чоловік на пояснення і підняв мене на руки.

– Невіш? – згадала я за некроманта.

– Он він, – повідомив чоловік, і у підтвердження його слів хтось застогнав у кутку печери.

– Він пов’язав нашу магію, – останнє, що змогла я сказати. Сил вже не було.

Мені стало так тепло і спокійно, я знову почувала себе у безпеці поруч з Ріхтером. Більше не хотіла ні про що думати. Не хотіла вирішувати проблеми. Просто схилила голову до чоловіка і закрила очі.

– З некроманта очей не зводити доки не розберемося, що він зробив з магією. Доставити його до мене. Ріеро, поклич до мене професора Квінтро, – дав останні розпорядження Ріхтер, і я відчула переміщення порталом, після якого сили остаточно покинули мене і я провалилася у небуття.