Читати книгу - "Метаморфози"

534 Вслід йому й інші вали: ці й собі на судно напирають,

535 Ті — вже його залили. Мореплавці тремтіли, неначе

536 Жителі міста, коли, розділившись, одним із загонів

537 Ворог руйнує стіну, а всередину — кидає інший.

538 Що тут уміння? Зневірились всі. Скільки хвиль напливає,

539 Стільки, здається, смертей до нещасних із темряви рветься.

540 Цей вже розплакався, той остовпів, а інший хтось заздрить

541 Тим, кого похорон жде. Простягаючи руки до неба,

542 Хоч і не бачить його, хоче дехто богів ублагати,

543 Щоб помогли. Цей братів пригадав собі раптом і батька;

544 Той — своїх діток, і дім, і все, що зосталось у ньому.

545 Перед Кеїком, однак, постає лиш сама Алкіона,

546 Кличе він тільки її. І, хоч думкою лине до неї,—

547 Рад, що відсутня вона. На віддалений батьківський берег

548 Кинути б оком хотів, на домівку востаннє зирнути.

549 Де він і що з ним, не знає, проте: крутежем велетенським

550 Море кипить, і смолистими хмарами щільно вповився

551 Весь небосхил. Навкруги — тільки образ подвійної ночі.

552 Зламано щоглу стрімку в дощовому завихренні хмари,

553 Зламано навіть кермо. Над уламками, здобиччю горда,

554 Хвиля звитяжно стає, озираючи води горбасті.

555 Потім, немовби хто з Піндом Афон із постійного місця

556 Зрушивши, вниз їх пожбурив, на саму середину моря,—

557 Стрімголов так опадає й вона, захопивши з собою

558 В темну безодню й судно. Приголомшена, з ним поринає

559 Більшість людей; на поверхню не випливши, десь у глибинах

560 Моря знайшли свою смерть. За дошки, за потрощені снасті

561 Інші схопились. Кеїк же в правиці, що берло тримала,

562 Стискує куций уламок весла. Захлинаючись, кличе

563 Батька і тестя — дарма! Найчастіше таки Алкіони

564 Ймення в плавця на устах. Щось їй мовить, милується нею.

565 Щоб його тіло прибилося з хвилею їй перед очі,

566 Молить богів, щоб його вшанували могилою друзі.

567 Випірне з хвилі на мить — і повторює, наче молитву,

568 Ймення дружини; прошепче його, й коли хвиля накриє.

569 Та несподівано, схожий на мур, затемнів серед моря

570 Вал; це громадище, гримнувши, вкрило плавця з головою.

571 Був тоді й Люціфер темний, як ніч; його й на світанку

572 Годі було розпізнать: він не міг опуститись з Олімпу,

573 Тож ясносяйне чоло непроглядними хмарами вкутав.

574 Донька Еола в той час, про ті лиха не маючи гадки,

575 Дні відраховує й ночі; вже й одяг йому підбирає,

576 Вже розмірковує, як то й самій, щоб зустрінути мужа,

577 Краще вдягтись: на повернення має надію, сердешна!

578 Всім небожителям ладан коштовний тим часом палила,

579 Та найчастіше приходила в храм до богині Юнони —

580 Клала дари на вівтар, щоб її чоловік — потопельник! —

581 Горя в дорозі не знав, щоб додому щасливо вернувся,

582 Палко благала, щоб іншій, бува, не віддав переваги,—

583 З тих багатьох лиш в останньому їй пощастило благанні.

584 Більш не могла вже богиня терпіть, що за мертву людину

585 Просять її. Щоб звільнити вівтар свій од рук удовиці,—

586 «Віснице слова мого найвірніша, Ірідо, — сказала,—

587 Злинь якнайшвидше до Сну, що в печері живе дрімотливій,

588 І повели, щоб Кеїкову тінь він послав Алкіоні,

589 Щойно засне вона, хай їй у снах усю правду розкриє».

590 Мовила. Вісниця тут же вдягається в тисячобарвні

591 Шати й, широкого неба намет позначивши дугою,

592 Миттю помчала до Сну, в оповиту імлою обитель.

593 Неподалік од землі Кіммерійської, ген на відлюдді,

594 В скелі заглибина є, де покоїться Сон бездіяльний.

595 Феб ні ранковим туди, ні південним, ані призахідним

596 Променем не зазирне: перемішані хмари з імлою

597 Там видихає земля; ні то ніч, ні то присмерк панує;

598 Горда дзвінким своїм співом і гребенем, птиця бадьора

599 Там не пробудить Зорі. Не порушать німотної тиші

600 Ні заповзятливі пси, ані гуси, від них ще пильніші.

601 Там не озветься ні звір, ані птах; потривожена вітка

602 Не шелесне, перемовок людських там ніколи не чути.

603 Спокій німий доокіл. І лише, десь у самих глибинах,

604 Тихо дзюркоче летейський струмок; шарудить камінцями,

605 Владно схиляє до сну шелестлива, м'яка його хвиля.

606 Маки розлого цвітуть, заступаючи вхід у печеру;

607 Безліч усякого зілля буяє; солодку дрімоту

608 Ніч з його соку бере й ним орошує тіняві землі.

609 Щоб на завісах не рипнули часом, — у цілому домі

610 Жодних немає дверей, та й порогів ніхто не пильнує.

611 Серед покою на ніжках ебенових темне високе

612 Ложе пухове стоїть, покривалом застелене чорним.

613 Там і простягує тіло розморене сну Повелитель.

614 А побіч нього довкіл — щохвилини у постатях різних

615 Безліч лежить сновидінь; їх не менше, ніж в полі — колосся,

616 В лісі — листків, а піску — на широкому березі моря.

617 Тільки-но діва ввійшла й відмахнулась од снів безтілесних,

618 Що не давали пройти, — її одяг, сяйнувши барвисто,

619 Світлом заповнив покої святі. Повелитель насилу