Читати книгу - "Сни - мої єтюди, Алюшина Полина"

Хочу розповісти історію, якою поділився зі мною один мій добрий друг за чашкою гарячого чаю. Історія ця про талановитого художника, улюбленця долі.

Він був красивий, з вогненно-рудим волоссям, сильними вилицями і сяючими блакитними очима. Був високим та струнким. Йому завжди щастило з жінками, тож практично щовечора він був із новою подружкою. Але більше, ніж одне-два побачення, ці стосунки не витримували, оскільки будь-які спроби жінок зблизитися з ним, він відсікав на корені.

Його агенти влаштовували помпезні виставки, де завжди було багато народу. Завдяки цьому картини молодого гульвіси розкуповувалися за лічені дні, а сам він купався в грошах і коханні. Через своє везіння його зарозумілість бігла швидше за нього самого. Людей навколо себе він вважав нижчими, не здатними скористатися дарами фантазії, що часто акцентував на званих вечорах, не боячись обпектися. Йому взагалі були байдужі люди та їхнє життя, якщо вони не приносили йому вигоди. Чіплявся до будь-якої дрібниці. У вільний час любив посидіти біля вікна, вишукуючи в юрбі дивно одягнених і незвичайних перехожих. При цьому він попивав вино з келиха і в голос насміхався над їхньою дивною зовнішністю.

Був жадібний до грошей і намагався не витрачати зароблені мільйони на будь-що, як це буває у сп'янілих від багатства людей. Це його бажання зберегти якнайбільше своїх грошей незабаром переросло у хворобу. Дуже часто він, відвідуючи різні місця, міг або не доплатити, або піти взагалі не розплатившись. Звичайно, претензії з боку продавців його ніяк не бентежили, а якщо його все ж таки припирали до стінки, то він із незадоволеною усмішкою віддавав потрібну суму.

Усі обурення, невдоволення, закиди тощо він ігнорував із самого дитинства. Не помічав проблем, відкладав на потім важливі розмови, уникав відповідальності - так він створював свою реальність. Всі тридцять з невеликим років він вважав, що людина, яка не має проблем – ідеальна. Тому саме така людина може створити по-справжньому ідеальний шедевр. Це була його Біблія, його джерело води в пустелі, світло в темряві, його натхнення.

Але одного разу він, як і багато яскравих творців нашого сірого світу, зіштовхнувся зі стіною. Всі «якоря», які були за його спиною, разом дали про себе знати: образи, невиконані обіцянки, завданий біль, глузування. Вони спливли з дна морського і почали впиватися в художника своїми пазурами та зубами, не дозволяючи йому ні думати, ні творити, ні жити.

Одного осіннього ранку геніальний художник, Лукас Редженальд, бадьоро підвівся з широкого ліжка і накинув на своє оголене тіло лише свій улюблений халат. Він тут же рушив до мольберта в сусідній кімнати. Вибрав три найсоковитіші кольори та розмістив маленькі баночки на лівій долоні. Правою рукою взяв пензлик, що стояв у прозорій склянці біля полотна, занурив його в одну з баночок і посміхнувся. Несподівано він зрозумів, що пані фантазія – найдорожча жінка у його житті, пішла від нього, не лишивши і згадки про себе.

Його рука, яка щільно стискала пензлик, зависла в парі сантиметрів від невеликого полотна, яке раптом почало витягуватися до самої стелі його величезної квартири, наче стіна, не даючи художнику поглянути на те, що знаходиться за ним. Чоловік підвів очі.

"Як таке можливо?" - Подумав про себе художник, відкривши рота з подиву. «Та, щоб Лукас Редженальд, і не міг торкнутися полотна?! Це просто абсурд!» - Чоловік насупив брови, подивившись на руку, що здригається. Він спробував знову наблизити свою руку до полотна, але його пальці ніби скам'янілі, не даючи йому й шансу торкнутися кристально чистого полотна пензлем, змоченим олійною фарбою. По обличчю художника скотилася крапля поту – настільки сильно художник намагався змусити свою руку працювати. Але чим більше він намагався, тим швидше різнокольорові фарби у голові тікали від нього, залишаючи Лукаса Реджинальда у темряві.

Пензель випав із тонких пальців, залишивши на дерев'яній підлозі яскраво-червоні краплі. Чоловік схилився біля полотна, випустивши з лівої руки фарби, які стільки років були його найближчими супутниками.

«Та, бути такого не може… Я просто… втомився! Так, мені просто потрібно відпочити!» - Різко вирівнявшись і вдаривши себе по лобі, подумав художник. «Як я раніше не зрозумів цього! У мене ж цього тижня аж п'ять виставок було! Звичайно, я міг втомитися! Потрібно просто вийти на вулицю та випити чашку мого улюбленого Еспресо! Так, тоді так і зроблю!»

Художник повернувся до ліжка, зняв із себе халат. Витяг з шафи свіжу спідню білизну, поверх якої надів гарний вишневий светр і джинси на шкіряному поясі. Накинув на плечі чорне пальто, різнокольоровий шарф у клітку, взув витончені чорні туфлі. Поклав у кишеню пальто ключі та телефон, потім акуратно дістав зі скриньки в коридорі срібний годинник і дбайливо застебнув його на лівому зап'ясті. Відчинив широко двері своєї квартири у центрі Парижа і швидко спустився сходами з третього поверху. З широкою усмішкою на обличчі Лукас Реджінальд вийшов назовні.

Дерева, які росли на його вулиці, вже встигли забарвитися у такий самий рудий колір, як і його волосся. Сонце яскраво сяяло у блакитному, ще не помутнілому від дощових хмар небі. А голуби, кружляючи під ногами художника, грайливо курликали, збираючи з бруківки крихти. Чоловік поклав руки в кишені пальта і попрямував вулицею вниз, приспівуючи собі під ніс одну з мелодій Баха, яку любив слухати вечорами на старому батьківському програвачі. Раптом десь у глибині душі художника пролунав голос.

- Тобі це не допоможе...

Художник завмер на місці, потім повільно обернувся. На вузькій вуличці так рано-вранці ще нікого не було. Лише подекуди гуркотіли машини. Лукас розправив свій яскравий шарф і знову попрямував далі, відкинувши всі думки.