Читати книгу - "Скорочено Дорогою ціною"

Пролог

Тяжко жилося селянству в тридцяті роки вісімнадцятого століття: "Вільний дух народу ще тлів під попелом неволі". Той народне був звичайнісіньким господарським волом, якого вдовольняли тяжка праця й спочинок. Ярмо наклади на шию дикому турові, який корився силі, але очі йому від гніву наливалися кров'ю.

Старше покоління ще пам'ятало, як боролися за людські права, згадувало, як держали шаблю, обороняючи незалежність. Відгукувалась ще чаруюча пісня волі в серцях молоді, яка кликала на бессарабські степи, за Дунай, туди, де немає пана й панщини.

Пани ж, у свою чергу, обороняли свої права на "живий робочий інвентар — хлопа", який приносив незмірені скарби, обробляючи українську землю. Зовсім недавно перемогли пани, задушивши гайдамацьке повстання. Але хлоп тікав, залишаючи все миле його серцю, на вільні землі. Там були організовані на втікачів справжні лови. На півдні Бессарабії, недалеко от бистрої ріки Прут, по лівім боці Дунаю, стояло козацьке військо, що виловлювало нещасних втікачів. За голову спійманого одержували плату Жорстока розправа чекала на шукачів свободи. їх оддавали в рекрути, відправляли в Сибір або назад до пана в неволю. Але, незважаючи на тяжкі перешкоди, тікали українські селяни туди, де жевріла надія на жадану волю, яка діставалася дуже дорогою ціною.

Розділ І

Пан вирішує парубка Остапа віддати в рекрути за те, що той бунтує проти нього й підмовляє до цього селян. "Бунтар... гайдамака! — кричить пан.— Він мені людей баламутить". Остап вирішує втекти, про що й повідомляє коханій Соломії. Тій важко відпускати парубка й залишатися з осоружним чоловіком, за якого насильно Її видали заміж. Та вона розуміє, що іншого виходу із скрутного становища немає. Остапові треба тікати. І Соломія на човні перевозить свого любого на той бік ріки, допомагаючи втекти. Коханці прощаються й розлучаються.

Остап ішов знайомими стежками, де " кожен кущик, горбок, долинка... — все було йому знайоме, промовляло до його". Згадує Остап свого сивого дідуся, колишнього запорожця, який боровся в Умані з панами. Від діда змалку хлопець чув розповіді про славне минуле, про волю, про Січ. Тому Остап, вихований у давніх традиціях, і здіймав річ про те, що треба звільнитись від панського ярма. Але ніхто його не підтримав. Пан катував старого діда, силком віддав Соломію за свого хурмана, одібравши дівчину в Остапа, а самого Остапа вирішив оббілувати й оддати в солдати. Так ішов парубок, а думки його сягали в далеке майбутнє. Мріяв він про Січ за Дунаєм, про козацтво, про те, як разом із товаришами поїде на Уманщину визволяти народ з неволі, як забере Соломію, потішить діда на старість. Але ось хтось замаячив на шляху. Остап хотів звернути з дороги, та його покликали. Наздоганяв Остапа молодий безвусий парубок. То була Соломія. Молодиця вирішила йти за коханим, одягнувши чоловіче вбрання. Тільки коси, що вибивалися з-під очіпка, видавали жінку. І вони ножем відкремсали довге прекрасне волосся, яке чорними пасмами лягало додолу. Отже, тепер удвох, Остап і Соломія в парубочій одежі, вирушили в далеку подорож шукати волі.

Остап і Соломія дісталися лівого берега Дунаю, опинилися серед маси втікачів. Була глибока осінь. Люди з дітьми, немічними, старими ховалися в мороці від козацьких сторожових загонів. Командував втікачами дід Овсій, який знав години переправи на той берег. Остап і Соломія подружилися з Іваном Котигорошком, парубком невисокого зросту з тоненьким голосом. Він став вірним товаришем цій незвичайній парі.

Настав час втікачам вирушати в дорогу. Підійшли до самої річки й поховалися в комиші. Довго чекали перевозу. Аж ось прибули човни. І тільки люди почали до них підходити, як їх помітив сторожовий козак. Він вистрілив із рушниці, подаючи сигнал своїм. Сторожові почали хапати втікачів, усе збилося, змішалося... Хтось ухопив Соломію, але Остап відбив її. Човни швидко відпливали, і тільки Котигорошок благаючим голосом гукав Остапа й Соломію.

Остап і Соломія тікали через темряву й очерет. Вони вирішили податися до .одноокого мірошника Якима, який хвалився, що знає, як можна переправитись до Туреччини. План мельника був дуже простим: зв'язати невеличкий пліт, який витримав би двох людей. Соломія одразу ж почала майструвати цей пліт. Невдовзі він був готовий. Втікачі попливли вночі через Прут. їх несло серединою річки, поки парубкові не пощастило зачепитись за вербу. Обоє вилізли з води на чужу землю. "Дивне почуття обхопило Остапові груди: замість радості — сильне обурення стрепенуло його істоту". І він викрикнув прокляття тій землі, яка принесла стільки страждань. На тому березі москаль почув Остапів голос і навмання бахнув з рушниці, випадково влучивши хлопцеві в груди.

Розділ III

Соломія тягла за собою пораненого Остапа. Вони йшли доти, поки Остап не знесилив. Тоді молодиця перев'язала коханому рану. Остап слабнув, він не міг далі йти через плавні. Сохло в горлі, постійно хотілося пити. Соломія довела пораненого до озерця з чистою водою, напоїла. Вони почали помалу пересуватися далі. Остапа палила гарячка. Соломія намостила йому ложе з очерету й пішла сама шукати вірної дороги, щоби вибратись із плавнів.

Довго жінка ходила, ламала очерет, щоб не загубити своєї дороги, але все—таки заблукала. Вона хвилювалася за Остапа. їй було прикро, що не може допомогти пораненому, що не може витягти його з плавнів. З відчаю Соломія розплакалась, а потім заснула. Прокинувшись, вирішила йти просто вперед. В тому ж напрямку, куди йшла Соломія, рухалося дуже багато звірини. В повітрі стало тепло й душно. І тут Соломія помітила червоні хмари вгорі й зрозуміла, що то горять плавні.

Гарячка палила Остапа. Він марив, кликав дідуся, який приходив втішити онука. Коли