Читати книгу - "Діви ночі. Книга друга"

Юрій ВИННИЧУК

ДІВИ НОЧІ-2

Повість

КНИГА ДРУГА

I

Минуло два роки. Жодного просвітку я й далі не бачив перед собою. Писав у шухляду, працював художником на ізоляторному заводі й чекав на якісь блаженні часи, які мали прийти мені на порятунок. А проте вони не приходили. Леонід Ілліч, здавалося, житиме вічно, а разом із ним і вся його гнила банда.

На заводі я малював лозунги, заклики, агітки, і не було всьому цьому ні кінця ні краю.

Наприкінці квітня мені доводилося працювати щодня, квацяючи Першотравневі транспаранти й інші дурниці. Одного разу до моєї майстерні зайшов рознервований начальник цеху, в якому я записаний був маляром, і спитав:

— Де табличка для мого кабінету?

Голос його звучав грізно і не віщував нічого доброю. Дурнуваті таблички, які він собі замовив, я весь час відкладав на потім, одна лише згадка про них псувала мені настрій — начальник хотів, щоб я їх фігурно повирізав з латуні й наклеїв на дерев’яну дощинку.

— Я ще не зробив, бо мушу малювати транспаранти, — збрехав я.

— Що значить «не зробив»? Сьогодні у нас іноземна делегація! Що вони побачать на моїх дверях?

Я ще його таким не бачив. Він весь розчервонівся і аж кипів від злості. Можливо, навіть для хоробрості врізав сто грам. Принаймні я б не сподівався від нього в тверезому стані наступної тиради:

— Всьо! Ти більше тут не працюєш! Хватить з мене! Художники, бля, понімаєш! Пиши заяву! З сьогоднішнього дня! І мені на стіл! Вже!

Я теж можу впадати в нерви. Один елегантний змах руки — і слоїк з фарбою вилився на готовий щит із передовиками виробництва.

— Ах ти бл..! Та ти шо? Обалдів! — верещав начальник, а я спокійно надряпав заяву і, тицьнувши йому в руки, забрався геть.

Через годину, зібравши необхідні підписи для звільнення, я з трудовою книжкою в кишені вже чалапав сонячною вулицею і настроєм далеко не сонячним.

Ізоляторний містився в самому кінці Зеленої, до центру було далеко, але я не мав жодного бажання пхатися в тролейбус і чимчикував пішки. Раптом я почув, як біля мене загальмувало авто. Дверцята прочинилися, і знайомий голос пані Аліни покликав:

— Пане Юрцю! Сідайте, я вас підвезу.

Я слухняно сів поруч з нею.

— Ну, куди то ви чимчикували з таким понурим виглядом, ніби програли душу в карти? — штурхнула вона мене плечем.

Старша пані за кермом виглядала оригінально. Особливо цей білий капелюшок із маленькою білою вуалькою.

— В мене й справді такий сумний вигляд? — спитав я.

— Жахливий. Я подумала, що неодмінно мушу вас перепинити. І знаєте, що? Ми зараз їдемо до мене, і там ви мені про все розповісте. Між іншим, хочу вас потішити — я взялася писати мемуари. І все завдяки вам. Ви є великий спокусник. Проблема тільки в тому, що мені доводиться ворушити святі імена.

— А хіба власникам святих імен щось людське було чуже? — перекрутив я фразу Ніцше.

— Ну, власне! Я теж так мислю, а проте щось мене гризе. Коли я стала пригадувати все своє життя, то мені ставало зле. Так виглядає, що я втягла в розпусту зо два десятки національних світочів! Серед них наші відомі галицькі політики, письменники і художники. Ви уявляєте, що то зачнеться, коли ці спогади будуть видані?

— Уявляю. Але ви єдина, хто може засвідчити, що великі люди не конче мали бути кам’яними болванами. А так між нами, про кого ви вже написали?

— Почала я з Сяся Людкевича.

— Але він ще жиє!

— Так, але я мусила зачати з нього. То, знаєте, все одно, що розрахуватися з кредитором. Я була один час в нього втріскана по самі вуха. Він хтів на мені вженитися. І якби я не була така дурна, то життя моє пішло б зовсім іншою колією.

— Але хто б від того виграв? Замолоду ви були такою красунею, що жоден чоловік не мав би з вами тихого щастя. Не уявляю вас за ліпленням щонедільних вареників, як то прийнято в усіх порядних галичанок. Цілком можливо, що ви б зруйнували йому життя.

— Але ви є в’їдливий! Хоча, може, маєте рацію. З мене була б нездала жінка.

— Хоч із вами жоден чоловік не чувся б щасливим, проте вам вдалося ощасливити безліч чоловіків! Ви їм відкрили такі обрії, яких вони були позбавлені. Все це вартує увічнення.

— Мене осудять. Святі імена на таке не заслужили. Вони чисті й непорочні.

— Святі імена не користувалися кльозетовим папером?

— Перестаньте! — залилася сміхом пані Аліна.

Авто спинилося. Будинок пані Аліни крізь густе гілля дерев майже не прозирався. Я допоміг їй вибратися з авта і повів по під руку по гравієвій доріжці, обабіч якої пінилися квітники, які розливали надовкіл бзикання та дзижчання різноманітних комашок і бджіл. Вже від самого цього затишку настрій у мене почав поправлятися. А поправився він ще більше, коли я перехилив келих югославського вишневого вермуту. Ми вмостилися у вітальні в м’які крісла, і я відчув, як мене огортає спокій.

— Ну, — усміхнулася господиня. — Давно ми з вами не бачилися. Розповідайте.

— З нинішнього дня я знову безробітний, — повідомив я.

— І це все ваше горе? — розсміялася вона.

— Просто я мав дуже вигідну роботу. А тепер знову доведеться щось шукати.

— І що ж то була за робота?

— Художником на заводі. Раз на тиждень прийдеш, зробиш свою справу і гуляй далі.

— А яка була платня?

— Сто сорок.

Пані Аліна залилася голосним сміхом.

— Сто сорок карбованців! Та за такі гроші я навіть не встану з фотеля.

— То ви, а то я.

— Бо ви є трохи гоноровий. Я вам пропонувала помогти, а ви ся відмовляли. Але ще не все втрачено. Хочете працювати за грубі гроші?

— Де?

— О Господи! Він не питає, яка робота, а питає, де! Яка різниця, де? Може, це на Марсі, а, може, в Підгірцях. Зараз до мене прийде один пан, котрий мені багато чим завдячує. У нього є дуже великий бізнес. Пам’ятаю, він у мене цікавився, чи не маю якого інтелігентного хлопця. Сподіваюся, ви ще не втратили своїх інтелігентних манер, гаруючи на заводі?

— І що то за пан?

— То є пан Роман. Він зв’язаний з дуже високими людьми.

— Але чим він займається?

— У нього надто розмаїті інтереси. В одному місці купує, в іншому продає. Але є одна галузь, яка нас єднає. Це — гарні панянки.

— Що, він теж плекає цей виноград?