Читати книгу - "Мій тато — кілер"

На узбережжі морському,

Де куряться солеварні,

Далечина потемніла,

Ніби в борні зійшлися

Дим із весняним туманом.

Світліють вершини.

Але в низовинах гірських,

Насподі туману,

Як, серце, тобі прояснитись?

Розкидані села.

Аліса була… і знала…

Ці штукенції тоді можна було купити в будь-якій крамниці центру. Принаймні в кожній другій. Коштували вони купу грошей, були блискучі й важкі, але поза тим усе одно залишалися підробками.

Хоча, коли на підставці з безліччю заглибин їх збиралося штук п’ятнадцять-двадцять, вони мали цілком непоганий вигляд…

Тоді ми із задоволенням дарували їх одне одному на дні народження та інші врочистості. Це було навіть кумедно — збирати ці підробки під старовину — нестріляючі пістолі нібито шістнадцятого століття й майже неріжучі шаблі, ножі та мечі — наче точні копії зброї сарацинів доби перших хрестових походів…

Минуло б років десять — тихих, спокійних і вмиротворених — і весь цей мотлох було б відвезено в який-небудь заміський будиночок і благополучно поховано на горищі мезоніну…

Але мені не судилося так зробити…

Зірвавши з підставки важку бойову сокиру, я рубонув навскіс, між плечем і шиєю, майже розваливши навпіл першого з чотирьох підісланих до мене вбивць…

А потім минуло майже одинадцять років.

Стіни кімнати були голі. Обклеєні рисовим папером рами — і жодного вікна.

Напівтемна кімната, осяяна масляним світильником, уставленим у рожеву кулю паперового ліхтаря.

Це приміщення було майже в самому центрі будинку, і тут не існувало вікон. Але повітря тут було пронизливо свіже, немов десь біля підніжжя порослих сосновими борами гір.

Та ще цикада, скніючи в малесенькій, сплетеній із бамбукових прутиків клітці, тягла свою нескінченну пісню.

Юдзьо — в Японії повія, що стала другою (неофіційною) дружиною і належить лише одному чоловікові.

Ні, стіни не були цілком голі. Над нашими головами висіла картина — розписаний тушшю шовк — дві ворони, які кохалися. Дві ворони на безлистій покрученій гілці.

Птахи були розкошлані. Вони билися перед тим, як зійтися. Та й зараз, завдаючи дивовижних ударів чорним (пера-ножі!) хвостом, він тримав дзьоб стуленим, немов збираючись клюнути, тільки-но вона спробує вирватися.

Але ми на них не дивились.

Ми теж кохалися.

І стискаючи своє гаряче лоно, ловлячи мене ним, вона запитала:

— Моєму панові приємно?

Я ледь кивнув, повільно виймаючи себе з неї, й увійшов так різко, що змусив її задихнутися.

Для нас, європейців, ці жінки стають справжнім наркотиком. Неймовірно вмілі, неповторні, завжди віддаються тобі так, немов ішли до