Читати книгу - "Темрява на світанку"

Складаю подяку всім, хто допоміг мені підготувати цей роман:

у Москві – серу Родріку Брейтуейту, кавалеру ордена св. Михайла і св. Георгія (другого ступеня), на той час послу Великобританії в Москві, та леді Брейтуейт; Джефрі Марреллу – раднику посольства Великобританії; докторові Андрію Кокошину – заступнику директора Інституту США та Канади; полковнику Віталієві Шликову – заступнику голови Державного комітету оборони Росії; двом офіцерам служби безпеки, які відрекомендувалися як підполковник Андріанов та майор Александров; двом офіцерам ГРУ, які відрекомендувалися як Коваль та Петров; Іллі Данилову – фахівцеві в галузі електронної технології; Джону Кемпфнеру – московському кореспондентові газети «Дейлі телеграф»;

у Києві – полковникові Михайлу Вертушкову, підполковнику Юрієві Галімонову та капітанові Олександру Крилову з Київського військового округу; командирові дисциплінарного полку (першого радянського полку в Афганістані), прізвище якого засекречене; майорові стратегічних ракетних військ, який побажав, щоб його прізвище не було назване; генерал-майорові Валківу з Української національної гвардії; штабові та особливому складу Вишгородського учбового центру; підполковникові Валерію Захаровичу Олійнику із Служби безпеки України, генерал-лейтенантові Василю Дурдинцю – голові парламентської комісії з питань оборони; Степанові Хмарі та Сергію Колісникові – депутатам Парламенту України, Іванові Драчу – голові Руху, Володимирові Муляві – голові координаційного комітету Руху, заступникові голови Спілки офіцерів України, раднику Міністерства оборони України; Богданові Костюку з відділу зовнішніх зносин Руху, Анатолієві Русначенку – секретареві колегії Руху; Дмитрові Корчинському – членові штабу Українських сил самооборони; Вікторові Мельнику – голові виконавчого комітету Спілки українських націоналістів, Сюзанні Вєц – українському кореспондентові газети «Індепендент»; Кристіні Фріленд – українському кореспондентові газети «Файненшл таймс»; Джонові та Керол Коубернам з юридичної контори «Ернст і Янг»; Володимирові Богословському, Леонорі Христяковій та Валерії Богословській;

у США – Брюсові Г. Блеру – старшому товаришу по навчанню на зовнішньополітичному відділенні Бруклінського інституту у Вашингтоні, радникові Конгресу Сполучених Штатів з питань радянських ядерних ракет, у минулому – офіцерові частин стратегічних міжконтинентальних ракет «Мінітмен»;

у Великобританії – професору Джонові Еріксону з центру оборонної підготовки Едінбурзького університету, Елейні Голобофф з кафедри військової підготовки королівського коледжу Лондонського університету, Устінові Маркусу з Лондонської школи економіки, Крістоферу Блатові з факультету управління Ессекського університету, Філіпові Мітчелу та Кенові Петрі з Міжнародного інституту стратегічних досліджень, докторові Аласдейру Дау – старшому ординатору-анестезіологу з Бристоля, у минулому помічникові анестезіолога травматологічного центру м. Балтимора, штат Мериленд, США; професорові хірургічної ортопедії Королівського університету, м. Белфаст; Біллові Маккукіну – констеблю з Ольстера; Годфрі Годжсону – редакторові іноземного відділу, Стіву Крошо – редакторові відділу Східної Європи газети «Індепендент»; Богдану Сяпринові та Степану Олеськіву з Української інформаційної служби, Петру Шутакові та Тарасові Кузю з українського прес-агентства.

Я щиро вдячний серу Родрікові Брейтуейту, Педді Гендсу, Тоні Мілланові та Ентоні Буду за зауваження до рукопису, а особливо високо ціную роботу мого редактора Ніка Сеєра та всього персоналу видавництва «Гарпер-Коллінз» (редакція, оформлення, виробництво, правовий захист, реалізація); це доводить, що велике не повинне бути безособовим чи неефективним.

Відповідальність за використання будь-якої інформації і будь-яка неточність лежить цілковито на мені.

Джон ГЕНДС

Лондон

Британський письменник Джон Гендс уже відомий нашим читачам з 1998 р., коли у «Всесвіті» (№№1,2) був надрукований його попередній роман «Перебудова господня», в якому йшлося про інтриги КГБ і ЦРУ довкола Греко-Католицької церкви. Роман «Темрява на світанку» теж побудований на українській тематиці. У передмові автор пише, що, збираючи матеріал для цього твору і прагнучи досягти правдоподібності зображуваних подій і образів, він на початку 90-х років, під час свого чергового приїзду в Україну і Росію, зустрічався і розмовляв з багатьма десятками українських і російських політиків, військовиків, громадських діячів та журналістів. Тому не дивно, що за рядом змальованих у творі персонажів вгадуються реальні постаті.

У центрі роману – харків’янин Тарас Степаняк, аґент КГБ, що за завданням свого відомства «утікає» на Захід, де засновує в Лондоні Українське пресове бюро, головна мета якого – поширення дезінформації про український національно-визвольний рух. Роман розповідає про повернення Степаняка до Києва, вростання у середовище рухівців, підривну роботу під керівництвом полковника російської розвідки Красіна, який мріє про воєнне вторгнення Москви в Україну і організовує з цією метою, начебто від імені «українських націоналістів», низку терористичних актів на території України і виношує божевільний план ядерної провокації з використанням базових в Україні ракетних установок. Лише пізнє прозріння Степаняка перед самою загибеллю дозволяє йому зірвати цю страхітливу операцію. Віддаючи належне авторові як творцеві складних пригодницьких колізій, ми повинні, на жаль, зауважити, що чимала доза неприхованої публіцистичності дещо знижує мистецький рівень твору.

При всій вірогідності змальованих у романі деталей і «вгадуваності» деяких дійових осіб роман-трилер «Темрява на світанку» залишається, звичайно, вигадкою, і основна його фабула породжена авторською фантазією. Однак реальні події кінця століття, жорстока війна, що ведеться на Кавказі, в безпосередній близькості до України, змушують ставитися до змальованих у творі Дж.Гендса подій з повною серйозністю і сприймати цей пригодницький роман як роман-попередження.

Докладніше про цей твір див. рецензію Тараса Кузьо у №5-6 за 1995 р.

Ред.

Холодні хмари висіли над укритою снігом рівниною, й було майже темно. Ранковий туман ледь протинали фари маленької червоної машини, що обережно просувалася ненадійною дорогою.

Генерал Марченков перемінив позу. Цивільний одяг незграбно сидів на його великій фігурі. Водій Болдін теж був у куртці з капюшоном та цивільних штанях і, замість генеральської «волги», сидів за кермом свого власного «запорожця». Це маскування й таємна зустріч, що мала відбутися на дачі за сорок кілометрів од столиці України, викликали в Марченкова дедалі більший неспокій.

Свою хоробрість він довів в Афганістані. За це був нагороджений орденом Леніна. Батько пишався ним і говорив, що подібне відчував, коли такий же орден Сталін приколов йому самому до гімнастерки за участь у звільненні Києва від фашистів 1943 року. Марченков знав, що подумав би про нього батько зараз. Перебудову старий вважав дурницею. Після розпаду Радянського Союзу, чиї соціалістичні цінності він захищав усе своє життя,