Читати книгу - "Серед дикунів Нової Гвінеї"

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Переклад з російської Б. Антоненка-Давидовича

Скорочений переклад зроблено за текстами видання: Н. Н. Миклухо-Маклай, Собрание сочинений в пяти томах. Изд-во АН СССР, 1950, тт. I и II.

Художник М. Стороженко

Часто на вулицях Києва та інших великих міст України, аудиторіях університетів, у заводських цехах біля верстатів машин, у радгоспах на тракторах і комбайнах, у залах театрів і музеїв ми бачимо серед українських та російських білих облич чорних та жовтолицих людей. З далекого, як кажуть у нас, вирію, з тих теплих країв Африки й Азії, через моря і океани вони приїхали в нашу Радянську країну вчитися, адже їхня батьківщина тільки нещодавно в тяжкій тривалій боротьбі скинула пута колоніального поневолення й стала вільною самостійною державою. Але що залишилося народам африканських та азіатських молодих держав від європейських поневолювачів-колонізаторів? Убогість, злидні, темрява, примітивні знаряддя праці й побуту. Ще так недавно, коли вони були колонією якоїсь європейської імперіалістичної загарбницької держави, все багатство, що таїла в своїх надрах їхня рідна земля, належало не місцевому народові, а хижакам-капіталістам білої шкіри, воно текло в Лондон, Париж, Брюссель, Мадрід і Лісабон. Місцевим чорношкірим та жовтолицим людям лишалася доля тільки наймитів на плантаціях цукрової тростини та жорстоко визискуваних робітників на золотих і вугільних копальнях. Тільки окремим одиницям серед цих поневолених колоніальних народів зрідка щастило з бідою продертися до європейських шкіл і здобути освіту. Тепер, щоб будувати в своїй визволеній країні нове, щасливе для всіх її громадян життя, треба багато освічених людей, що стануть учителями, лікарями, агрономами й інженерами. Треба багато й кваліфікованих робітників, що вміють поводитися з новими машинами, які набагато полегшать людську працю на заводах, у шахтах, на сільськогосподарських плантаціях рису, бавовнику й цукрової тростини. І вони їдуть до нас учитися, перебирають у нас досвід вільної праці на вільній землі.

Ні своєю поведінкою, ні, за окремими винятками, одягом вони нічим особливим не відрізняються від нас; вони, як і ми, прагнуть до науки, цікавляться мистецтвом, люблять спорт; вони так само, як і ми, хочуть, щоб на землі між народами був мир і дружба, згода й взаємодопомога. Тільки й того, що в них іншого, ніж у нас, кольору шкіра та говорять вони своєю, незрозумілою нам мовою. Серед цих визволених тепер народів уже висунулися відомі всьому світові такі великі люди, як президент Індонезії професор Сукарно, нещодавно померлий прем'єр-міністр Індії Джавахарлал Неру, цей невтомний борець за мир і друг Радянського Союзу, та підступно замордований ворогами цілковитого визволення народу Конго перший прем'єр-міністр молодої африканської республіки, поет Патріс Лумумба.

Але далеко ще не всі колоніальні народи скинули з себе ганебне ярмо імперіалістичного панування. Ще ллється кров борців за волю в Конго, в Анголі, в південно-східній Аравії, ще цькують поліцейськими собаками й кидають у тюрми темношкірих борців за людські права у Південно-Африканському Союзі, в південно-східній Австралії; імперіалісти ще не дають народові спокою і права самому влаштувати своє життя в Південному В'єтнамі та Південній Кореї. На місцеву людність там білі імперіалісти дивляться як на дикунів, які, мовляв, перебуваючи на низькому рівні цивілізації, не можуть ще самі собою управляти, а треба ними керувати й опікуватися. Імперіалісти свідомо затримували й затримують відсталі народи своїх колоній у темряві й неуцтві, бо темних диких чи напівдиких людей легше поневолювати й визискувати. Яких сто років тому імперіалісти висунули були навіть свою, ніби наукову, теорію про походження рас, за якою надавалося переваги білій расі над чорною і жовтою. Ця шкідлива теорія мала виправдувати й підпирати імперіалістичні грабунки колоніальних народів. Та проти неї виступили передові європейські вчені, до голосу яких прилучився і наш земляк, відомий мандрівник Микола Миколайович Миклухо-Маклай, якого щоденник подорожі до папуасів Нової Гвінеї ми читатимемо в цій книжці в українському перекладі.

Друга половина XIX сторіччя була тою епохою, коли капіталістичні держави Європи й Сполучені Штати Північної Америки поділили між собою майже всі землі на південь і на північ від екватора й закінчували поневолення кольорових народів Африканського та Азіатського континентів, окремих островів і цілих архіпелагів. Зовсім небагато лишалося на земній кулі тих закутків, куди б не ступала нога солдата колоніальної експедиції та місіонера релігійного культу, щоб силою вогнепальної зброї та християнською проповіддю покори підбити під владу всемогутнього капіталу тубільців, які в незайманих досі країнах стояли ще на первісних щаблях розвитку людства.

До таких небагатьох місць належала тоді й Нова Гвінея, а особливо її північно-східна частина, куди вирушив 1870 року М. М. Миклухо-Маклай.

Після вкритої вічними льодами Гренландії Нова Гвінея — найбільший острів на земній кулі. Його довжина від північного заходу до крайнього пункту на південному сході — близько двох тисяч чотирьохсот тридцяти кілометрів, а територія становить сімсот вісімдесят п'ять тисяч квадратних кілометрів, тобто в два з лишком рази більша за територію Радянської України. Цей великий острів лежить у Тихому океані за сто п'ятдесят кілометрів на північ від Австралії, від якої його відмежовує Торресова протока.

Нову Гвінею відкрили португальці в першій половині XVI століття. 1526 року в північній частині острова побував мандрівник Іорге де Мензео, який дав їй назву Папуа, що перенеслась згодом на південь острова і там укоренилася до наших днів. Назву Нова Гвінея дав острову іспанець Ортез де Ретез, який, побувавши тут 1545 року, побачив у місцевих тубільців якусь подібність до негрів Гвінеї в західній Африці й на цій підставі так назвав цей цікавий, загадковий острів.

Тільки на початку XIX століття європейські загарбники почали колонізувати багаті землі цього маловідомого досі острова. 1824 року голландці захопили його західну частину (Західний Іріан), а 1884 року Англія проголосила свій протекторат над південно-східною частиною Нової Гвінеї. Одночасно Німеччина захоплює північно-східну частину острова, де тринадцять років перед