Читати книгу - "Четверо в яхті"

Скорочений переклад з польської Ю. С. КАЗАНЦЕВОЇ та М. Л. ПАЛАМАРЧУК

Художник В. А. ЄВДОКИМЕНКО

Переклад здійснено за виданням: Jerzy Putrament, Wakacje. Czytelnik, Varszawa, 1957.

— Рудавський, — почув нарешті Здіслав. Це було єдине знайоме прізвище з усіх дванадцяти: його власне.

Він підвівся і поволі рушив до білої лінії, що пересікала чорний еліпс бігової доріжки. Хлопець був дуже схвильований, і тому все сприймав якось надзвичайно. Пишна червнева зелень каштанів, наприклад, здавалася йому дуже соковитою, майже темною. Десь на грані свідомості блукали ледве помітні згадки про кінець учбового року, канікули, приятелів, перехід в останній клас, а інколи тривожна примара випускних екзаменів.

На темному від зелені каштанів моріжку сиділи групки болільників. Їх одяг, обличчя здавалися Здіславу одноманітними, дуже схожими одне на одне. Це тому, що він не знав нікого з них.

Хлопець зрозумів це, і його безпредметна схвильованість зникла, а натомість прийшла рішучість.

«Як добре, — сказав він сам собі, — мене тут ніхто не знає, ніхто мною не цікавиться! Гаразд, я їм покажу! Я їм покажу!»

Та це не приглушило невпинного шепоту невиразного неспокою, від якого холонуло десь усередині, біля серця. Широко розкривши очі, він ішов полем і повторював про себе: «Ну, чекайте!»

Справді, його чекали учасники змагань, судді, тренери. І тут, нарешті, перше знайоме обличчя: Влязло, підстаркуватий, лисіючий тренер команди «Копернік», вистрибнув із-за суддівського столика і підбіг до Здіслава.

Рудавський не дуже зрадів. Він був у такому настрої, що навіть цей доказ піклування сприйняв іронічно.

«Старий чорт страхується на всякий випадок, — подумав. — Якщо я доб'юсь перемоги, він скаже: це мій вихованець. Якщо програю — твердитиме: це його провина, я робив усе, що міг, навіть цю неділю присвятив йому, тільки йому. А чим цей Влязло може допомогти? Скаже зараз своє улюблене, що правильне дихання…»

Влязло схопив руку Здіслава і справді почав розмову про дихання.

— Пам'ятай, глибоке дихання, — шепотів він, — це кисень для м'язів, якнайбільше кисню! Крім того, друже мій, не старайся усіх перемогти. Не женись за рекордом. Боронь боже! У фінал виходять троє, ну, можеш бути третім… Чуєш? Третім! Чуєш?

Здіслав кивнув головою, ледве стримуючись від зневажливого жесту.

— Ну, пам'ятай же: дихання і третє місце, третє! Тримайся, я буду тут! Якщо ж…

А тоді що? — охоче опитав би Здіслав. Може, він побіжить за нього? Чи промовить таке слово, яке, мов пружина, штовхне його вперед?

— Ну, товариші! — крикнув якийсь юнак у напіввійськовому одязі. — На вісімсот метрів, на старт!

Здіслав прискорив ходу, щоб вислизнути від Влязла, але той дріботів поруч і все щось белькотів, просто із шкури пнувся, щоб бути чимось корисним одному з своїх вихованців.

— Хто найнебезпечніший з них? — спитав Здіслав, щоб тренер відчепився і хоч таким чином допоміг йому.

Але саме цього Влязло не знав. Він ніяково розводив руками і щось плутано говорив. Рудавський, роздягаючись, не дуже прислухався.

Бігуни один за одним скидали різноколірні трикотажні костюми і, пробігши два-три кроки, притупували ногами, наче жеребці, що вирвались із стайні. Здіслав дивився на них, хвилюючись ще більше, ніж досі: всі противники були довгоногі, високі, з легенями, наче міхи. Хіба можна мріяти про те, щоб перемогти стільки й таких противників!

Один з них тим часом підбіг до Здіслава:

— Привіт! Як живеш?

Це був Талярек, головний противник на відбірних районних змаганнях на минулому тижні. Здіслав перегнав його на добрих десять метрів, але той прийшов другим і тому здобув право стартувати сьогодні.

— Ну, тепер тримайся! — сказав Талярек. — Я в чудовій формі. Хочу взяти реванш!

Здіслав щиро посміхнувся і на мить відчув упевненість в собі: напевне, останнім не прийду!

Та незабаром він знову зазнав удару. На принесених звідкись кількох лавах сиділа купка дівчат. Серце хлопця якось неприємно стислось. Он та, друга зліва. Дуже світле, коротко підстрижене волосся, іронічна посмішка на широких червоних губах. Противна зазнайка Павловська. Чого їй тут треба? Вона ж бігає вже за студентами з політехнічного, хоч сама теж учиться в десятому класі…

«Добре, я вам покажу! Стривайте, стривайте-но!»

Юнак у напіввійськовому одязі ще раз зачитує прізвища і вишиковує бігунів на білій лінії старту. Здіслав став одинадцятим, ближче до зовнішньої бровки. Талярек поруч, останній. А тепер — найстрашніші п'ятнадцять секунд. У Здіслава клацають зуби, тремтять руки, ноги. Він нічого не думає, нічого не пам'ятає, лише боїться. Не тільки він, он якийсь невисокий білявий хлопець хитається і, ніби перед стометрівкою, стає навколішки, спираючись на руки.

— Готово! — каже стартер і підіймає руку з пістолетом. Ще три нестерпні секунди. Страшно запізнитися, страшно вирватися передчасно. Надзвичайно довгі секунди. Чи не заснув стартер? Може, годинник став?

Постріл — це визволення. Одразу всі збиваються в купу. Ті, що були зовні, роблять стрибок уперед і вліво, щоб якнайшвидше опинитися біля внутрішньої бровки. Здіслав теж увертає, але поперед нього вискакують ще двоє, хтось штовхає його в бік, чиїсь шипи чіпляють за литку.

Метушня триває кілька секунд, і вже на першій кривій бігуни розтягуються метрів на двадцять. Здіслав опинився десь усередині, перед ним біжить якийсь чорнявий довгань — восьмий номер.

Після нестерпних мук чекання біг був справжнім щастям. Здіслав це усвідомить значно пізніше.

А тепер тільки біг. Розум працює чітко, спокійно. Все, що стосується