Читати книгу - "Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера"

Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера Ярослав Стельмах Не велика, проте не дуже й мала повість, написана Сергієм Стеценком, свідком та безпосереднім учасником усіх подій. Розділ І Зоологія і комахи. "Відпустіть нас до бабусі!" Коли ми склали іспити і п'ятий рік навчання нарешті скінчився, на збори, присвячені цій знаменній події, прийшла і вчителька ботаніки та зоології Ірина Семенівна. Після того як усі вчителі виказали свої радісні сподівання з приводу нашого успішного навчання і ще кращої поведінки в майбутньому і підбили не для всіх радісні підсумки за цей рік, слово взяла ботанічка: — Любі дітки! — вона завжди казала "дітки" чи "діточки". — Ви вже учні шостого класу, з чим я вас вітаю і повністю приєднуюсь до тих добрих побажань, які ви щойно почули від присутніх тут педагогів. Хочу вам ще раз нагадати — вчитися в шостому класі де в чому легше, а де в чому й трудніше, ніж у п'ятому. Ми з вами, зокрема, будемо вивчати ботаніку, а згодом і зоологію, перейдемо до глибшого розуміння світу, що оточує вас. Тут вона помовчала і мрійливо подивилася кудись у стелю. Той, хто не знав нашої ботанічки, міг би подумати, що цілісінькими днями ми тільки й сушили голову над тим, як би під її керівництвом ще глибше зрозуміти навколишній світ. Насправді ж ми мало любили ботаніку, та й не можу сказати, щоб і зоологія вигравала в нашій хлоп'ячій уяві привабливими веселковими барвами. — Так от, любі діточки, — правила далі ботанічка, — для того, щоб збудити вашу цікавість, щоб продовжити добру традицію наших старших класів, вам треба за літо зібрати колекцію комах. — Ого, — перебив її Шумило. — Та якщо всі школи візьмуться до цього діла, наступного літа вже не буде чого ловити. — Невже ти залишишся таким самим і в шостому класі? — запитала вчителька, ніби вона сподівалася на щось інше. — А побоювання твої безпідставні. До речі, ви знаєте, що багатьох шкідників сільського господарства і зелених насаджень треба винищувати? Восени всі принесете свої роботи до школи. Я їх заберу до зоологічного кабінету. Кращі підуть на шкільну виставку. Тепер і я згадав стоси невеликих коробок зі скляним верхом, що припадали порохом у кабінеті зоології. — А можна вдвох збирати одну колекцію? — схопився з місця Митько. — Можна, тільки щоб і видно було, що її робили двоє. Така колекція має бути більшою і кращою. Ти хочеш разом із Стеценком? — зиркнула на мене. — Еге ж. — То робіть, — зітхнула вчителька. — Тільки не так, як у минулому році. Цим вона натякала на гербарій рідного краю, який треба було зібрати минулого літа. Тоді ми й не думали збирати його, а потім Мишко знайшов якийсь гербарій, ми його підписали і здали, навіть не поцікавившися, що воно таке. А потім до школи прибіг старший Митьків брат, з голосним скандалом забрав той альбом і нам'яв Митькові вуха. Виявилося, що то гербарій зовсім не рідного краю, точніше, рідного, але нетутешнього, бо містив зразки Далекого Сходу, і належав навіть не Митьковому братові, а котромусь із його приятелів. А по-третє, з'ясувалося: приятель теж узяв його на два дні в себе на роботі. — Чому тобі та колекція муляє? — запитав я Митька, коли йшли додому. — І звідки така зацікавленість? — А ти не здогадуєшся? — Ні. — Ніскілечки? — Та кажу ж, що не здогадуюсь. — А тому, що тепер точно відпустять до моєї бабусі! Треба зазначити, що ми з Митьком давно мріяли поїхати до Юрківки, села, де жила Митькова бабуся. Не саме село вабило нас, бо чи ж мало чудових сіл на Україні? Не зелень лісів, бо майже щонеділі їздили ми з батьками під Бровари, Іванків чи Ірпінь; не гриби і не світанки над річкою, скажу навіть більше — не студене молоко в гладущику, щойно вийнятому з льоху. Ні! Кликало нас до себе привільне і незалежне життя. Кликало і вимахувало привітно рукою: "Ну ж бо, сміливіше. Я чекаю на вас!" — Уявляєш собі, — казав Митько. — Ліс. Кругом ні душі. А в лісі озеро. А на березі курінь. А в курені — ми. А поруч багаття. І казанок із юшкою. І роби собі, що хочеш. Хоч на голові стій. А кругом ні душі. — Угу, — і собі облизувався. — З одного боку пляж, а з другого берег урвистий травою поріс, кущами. І дерева… А до села кілометрів зо три, якщо не більше. А на багатті казанок із юшкою. — Та ти вже казав про казанок. — Ну то й що! Про приємне і казати приємно. — А як бабуся не дозволить? — Чия? Моя? Хе-ге, та ти її просто не знаєш! Бабуся — во! Ночувати, правда, може, й не відпустить, а так — скільки завгодно. — От якби ще й ночувати, — зітхав я. — Та стривай. Хай спершу хоч до села відпустять, а там видно буде. Отож ми й докучати моїм батькам (Митькові були не проти), канючили мало не щодня: — Відпустіть, ну відпустіть нас до бабусі! Але батьки дуже сумнівалися, чи піде це на користь у першу чергу самій бабусі, а потім уже нам. — Уявляю собі, що вони там вироблятимуть, — хитала головою мама. — Двоє лобуряк на голову старенькій жінці, — і собі докидав тато. І тільки моя бабуся підтримувала нас. — Не такій уже й старенькій, — казала вона. — Ми з нею однолітки. І тепер, коли я згадав про Митькову бабусю, то миттю повернув до друга своє, як то пишуть, "радісно-збуджене" обличчя. — Ти гадаєш? — Та я певен цього. — Але чому? — А де ж ми, на твою думку, будемо збирати отих любих хрущиків і метеликів? Щось давненько я вже не бачив у нашому місті довгоносиків. А ти? Може, ти знаєш, на якій вулиці вони оселились? Тоді нам не треба нікуди їхати. Надія у вигляді колекції пронизаних шпильками жучків заграла перед моїми очима. — Митьку, ти геній! — Ну, не зовсім, — скромно потупив очі мій приятель, — але дещо отут, — він постукав пальцем себе по лобі, — маю! — Не така вона вже й старенька, — стояла на своєму моя бабуся: їй теж було нелегко підтримувати нас. Ми вп'ятьох сиділи на кухні — бабуся, мама, тато, Митько і я, вкотре обговорюючи, чи можна нам з Митьком їхати. Дідусь сидів у вітальні перед телевізором із газетою в руках. Він ніколи не втручавсь у сімейні проблеми, і за це я був йому тільки вдячний. Адже коли б він вирішив пристати до когось, то ще невідомо було,