Читати книгу - "З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни, Віталій Масловський"

Annotation

С кем и против кого воевали украинские националисты в годы Второй мировой войны? На этот вопрос отвечают сами руководители украинского интегрального национализма, документы ОУН-УПА, националистические авторы. По сути — это книга саморазоблачений, в этом её оригинальность. Книга является сборником отдельных подразделов, которые печатались на страницах всеукраинской газеты социальной защиты «Вильна Украина», которая выходит во Львове. Автор книги — доктор исторических наук, профессор, известный на Украине публицист.

Адресована широкому кругу читателей, всем, кто интересуется сутью украинского воинствующего национализма.

Публикуется в авторской редакции на украинском языке.

Віталій Масловський

З КИМ І ПРОТИ КОГО

воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни

Живемо в часах, коли у всьому світі, не тільки в українців, кожен бажає показати, яким то він завжди був противником німців та ворогом Гітлера, як то він ніколи не мав ніяких звязків із німцями, а навпаки, яка була його роля у спротиві проти німців, та як то він чудом пережив роки німецької окупації….

Кость Паньківський.

ВІД АВТОРА

Командир карательного шуцманшафт — батальон-201, Евгений Побегущий на организованной фашистами во Львове манифестации (1943 г.) (немецкая хроника)

Сьогодні нікого не здивуєш тим, як вулицями Львова та інших міст Галичини (та навіть і Києва!) дефілюють учасники «визвольних змагань» в бандерівських одностроях, марширують молодики із смолоскипами та з хижим блиском в очах (поки-що без зброї), як горять кострища книг на площах, а на громадських зібраннях ті ж бойовики з оскаженілим азартом шарпають і б'ють дідусів і бабусь, ветеранів Вітчизняної війни. І нічого дивного, що в такій анархо-розхристаній обстановці новоявлені «демократи», так звані «національно свідомі,» чи відверті шанувальники й послідовники бандерівщини, відроджують старі, пошматовані часом міфи: і заяложену концепцію «галицького п'ємонтизму», і сумнівні за своєю суттю традиції, і тоталітарну ОУН (Організацію українських націоналістів) з її антинародною ідеологією і кривавою практикою, і все-все, що було так осоружне людям доброї волі в цьому багатостраждальному краї в часи австрійського цісаря, польської санації та в тіні фашистської павучої статистики. І ті «патріоти» все це називають «національним відродженням»!

Мало того, виховані чужими штудієнратами і культуртрегерами, націоналісти з Галичини тепер прагнуть стати наставниками і носіями культури для українців усієї України. Галицький фундаменталізм стає виключно войовничою ідеологією новітніх інтегральних націоналістів, його хочуть нав'язати як зразок трудящим всієї України, і примусити їх виконувати його догмати.

Я не випадково поставив епіграфом до цієї книги слова К. Паньківського. По-перше, вони відображають політичну, морально-психологічну суть, характер подій та явищ минулої війни та її наслідків. По-друге, К. Паньківський — не рядовий свідок, а особа неординарна в «українських справах» часів минулої війни. Він був заступником В. Кубійовича в УЦК (Українському центральному комітеті), створеному гітлерівцями в 1940 році в генерал-губернаторстві із середовища українських ландскнехтів і кондот'єрів, потім головою УКК (Українського крайового комітету) як філіалу УЦК у Львові, і, нарешті — членом бандерівського «уряду» Я. Стецька, проголошеного 30 червня 1941 року.

По-третє, вони відображають настрої і тенденцію минулих і нинішніх «національно свідомих».

Справа в тому, що поширилось учора, і продовжує ширитись сьогодні, істеричне шумувиння про те, що націоналістичний рух 40-х років в Західній Україні був ніби-то «національно-визвольною боротьбою» українського народу, та що ОУН-УПА завжди опиралась на «власні сили», а в роки минулої війни націоналісти з ОУН вели війну «на два фронти» — «проти більшовиків і фашистів». Тому-то, не питаючи думки народу України, нинішні поборники інтегрального (всеохоплюючого) націоналізму не тільки реанімують колишні націоналістичні організації типу ОУН, але й творять численні нові організації й угропування під вивіскою націонал-демократiї, вихваляють творця українського войовничого націоналізму Д. Донцова, віддають шану колишнім бойовикам ОУН-УПА як національним героям, споруджують пам'ятники Коновальцю, Бандері та їх поплічникам, есесівцям 14-ої гренадерської дивізії СС «Галичина», вимагають державних пенсій і немалих компенасацій від «демократичної» влади (а отже народу), забувши про свої незліченні злочинства проти того ж народу.

Дикунські парадокси! В умовах всеохоплюючого катарсису, очищення і прагнення до гуманізації суспільного життя одні стараються назавжди відмовитися від усього злочинного життя, а інші — все злочинне, що було в минулому, реанімують і відроджують, проголошують гідним подиву. З одного боку, жертви засуджують і проклинають катів, з другого — кати оголошують себе жертвами і вимагають милосердя у жертв.

Нинішні «національно свідомі» від націонал-демократів до націонал-фашистів в Галичині (і не тільки в цьому краї) прагнуть не лише створити націоналістичну еліту, яка б запанувала над усім життям України, але й націоналістичну диктатуру типу Муссоліні й Гітлера, яку б очолила ця націоналістична еліта. Про таку диктатуру над власним народом вони сьогодні заявляють відкрито. Все це відбувається при всебічному потуранні місцевих, так званих «демократичних», властей.

30 червня 1990 року у Львові на площі Ринок відбулося «віче громадян Львова» з приводу «проголошення» українськими націоналістами 30 червня 1941 року «самостійної» України. На «вічі» «національно свідомих» у виступі одного з керівників СНУМу (Спілки націоналістичної української молоді), а тепер УНА-УНСО (Української національної асамблеї — Української націоналістичної самооборони), О. Вітовича прозвучали такі слова: «Ті ідеї, за які боровся Степан Бандера, актуальні й сьогодні. Це ідеї націоналістичності революційного руху на Україні. Ми, молода генерація націоналістів, беремо сьогодні ці ідеї знову на озброєння».

А далі учасники «віча» почули від того ж Вітовича таку пересторогу: «.. завтра стануть нові полки і батальони членів ОУН, які поведуть націю до перемоги. Навіть якщо ця перемога буде окуплена кров'ю. Нація понад усе! Україна понад усе! То ж, слава Україні, слава безсмертним ідеям української націоналістичної революції, українському націоналізму! Слава Степану Бандері!»

Тут, як бачимо, опріч перефразованого расистського заклику нацистів «Deutschland uber alles!» («Німеччина понад усе!»), є прямий заклик майбутніх батальонів і полків відродженої бандерівської ОУН здобувати перемогу, хай навіть «окуплену кров'ю».

Такі заяви не поодинокі. Шанувальники Бандери і бандерівщини подають голоси все частіше. 26 травня 1991 року на мітингу, присвяченому відкриттю пам'ятника воякам дивізії СС «Галичина» в селі Ясенові Бродівського району на Львівщині, прозвучав виступ депутата обласної Ради, голови Дрогобицького бойовика, а нині члена УНП (Української націоналістичної партії) Мирослава Глубіша. В ньому, зокрема, є такі слова: «Не буде зброї — не буде демократії!.. Недалеко відійшли ти часи, коли повстанська куля косила більшовицьку наволоч. Як треба буде, вона знову буде косити! Пощади вам тут не буде!»

Коментарі тут зайві. Однак варто привести доволі передбачливі слова