Читати книгу - "Як дурень розбагатів, Народні"

В одному селі жив собі жонатий чоловік. Мав добре ґаздівство, бо, знаєте, давно, коли леґінь женився, позирав, щоб молода принесла якийсь посаг. Дівка-відданиця мусила мати бодай невелику трикоблову землю, бичата і ялівку... Але щоб і скриня була не порожня, та й грошенят не бракувало.

А молода теж собі дивилася, за кого виходити. Якщо їй дають посаг, то щоб і леґінь був не з порожніми руками. І до молодого ішли на оглядини: своїми очима хотіли побачити, який його достаток. Бо не раз траплялося, що леґінь як сватав — шістьма крятав, а як треба орати — нічого впрягати,— хвалився тим і тим, а потім виявлялося, що він голий, як бубон.

У нашого женача все було як слід, і він мав ґаздівство, й жінка дістала добрий посаг.

Народився у них син Лука. Коли виріс, став такий хлопчище, наче велетень. І силу мав страшну, та в голові не все було в порядку. Так його в селі і називали: «Міхом ударений Лучище».

Але сам Лука аж ніяк не турбувався тим, як його прозивали. Жив собі спокійно.

Батько пишався своїм сином, що такий дужий, як бик. Коли допікали за придурка Луку, лише махав рукою:

— Знаєте, чесні люди, коли у машині одним коліщатком більше або менше — то не така й велика біда...

Минав день за днем. Чоловік постарівся, помер. Лука лишився з матір'ю. Та й мати вже стара, хотіла би сина оженити, доки ще жива, бо без ґаздині Лука пропаде.

В неї були знайомі у сусідньому селі, і ось послала до них Луку сватати. Пішов леґінище й потрапив на те місце, куди його спровадила мати. Вклонився й говорить, хто він за один.

— Добрі є, хлопче,— відповів ґазда,— я знайомий із твоїми рідними. Статечним чоловіком був, прощений би, твій нянько. Сідай у нас і кажи, який маєш намір.

— Та я прийшов сватати вашу дівку.

— Гм... Непогане діло! Айбо знаєш, то не можна так — раз-два! — й дівчину віддати. До неї треба наперед ходити, а тоді вже просити за жінку.

— Най буде й так. Буду до вас ходити.

Трохи ще посидів, випив паленки, а коли відклонювався вже, подарували йому голку.

Йде Лука додому й несе голку в руках. По дорозі зустрів віз із сіном. Виліз на сіно, сів собі й не журиться. Айбо коли вилазив — стратив голку.

Вдома мати його вже чекала.

— Но, чи знайшов молоду?

— Ага, знайшов. Погостили мене паленкою, ще й подарували голку.

— Та де голка?

— Впала у сіно й стратилася...

— Треба було задіти її у клебаню, й не стратилася б.

— Но, вже іншим разом зроблю так.

Вдруге в молодої подарували хлопцеві рожен. Лука задів його у клебаню, як мати порадила, та йде свищучи вулицею. Коли се побачила сільська дітвора, почала бігти за ним, сміятися. Але Лука задер носа д'горі й крокує поважно.

Мати почула гамір, вибігла на місточок, що перед двором, і дивиться: в Луки у клебаню встромлений рожен, а діти за ним чередою біжать і верещать. Мати заганьбилася:

— Луко, Луко, що ти робиш?

— Що роблю! Нічого. Подарували мені в молодої рожен, я й поклав його в клебаню, а дітвора за мною кричить, не можна обігнатися.

— Та тобі не так було вчинити: взяти рожен у руку, як красну паличку, та й іти собі вулицею свищучи.

— Но, то іншим разом так і зроблю.

Наступного разу подарували йому вила. Вхопив їх у руку та йде собі співаючи, свищучи. Діти і пси — за ним. Мати знову чує ґвалт. Вибігла на місточок:

— Що сталося, синку?

— Подарували мені вила. Я йшов, свищучи й махаючи вилами, а діти й пси побігли за мною.

— Тобі не так треба було робити: покласти вила на плече й принести домів.

— Но, іншим разом так вчиню.

Через пару днів знову пішов до дівчини: там подарували йому залізні колішки від плуга. Лука колішки — на плече й несе їх додому.

Сонце пече, з Луки тече, а люди за ним гойкають і регочуться. Ледве причвалав у свій двір.

Мати вибігла з хати і ганьбить його:

— Луко, Луко, що ти наробив?! Хіба треба колішки нести? Прив'язав би до них мотузок і тягнув за собою.

— Но, та іншим разом так зроблю.

Коли пішов до дівчини знову, там різали свиню, й Луці дали ціле стегно. Він прив'язав до нього мотузок і волочить — тільки порох куриться. Пси нанюхали свіже м'ясо і сунуть за ним. Доки Лука дотяг стегно додому, лише сама кістка на мотузку лишилася.

Мати на дверях звідує:

— Що ти приніс від молодої?

— Дали мені свиняче стегно, айбо доки я його дотяг, кляті пси обгризли усе м'ясо.

— Луко, Луко! — ганьбить його мати.— Тобі не так було чинити: принести стегно в руках, засолити, повісити в комині і добре задимити.

— Не біда... Так і зроблю...

І коли іншим разом подарували ялівку, взяв її на руки, приніс додому і — у комин, аби закурилася.

— Чоловіче, чоловіче,— бідкається мати,— таж ялівку треба повести у хлів, прив'язати і дати їй сіна.

— Но, нич... Іншим разом так і вчиню.

Минуло кілька днів. Лука знову прийшов до своєї нареченої. Старий каже:

— Но, Луко, тепер слухай. Ми вже тобі дали посаг дівчини: голку, рожен, вила, колішки, свиняче стегно й ялівку. Тепер бери собі й молоду.

Лука прив'язав дівці мотузок на шию й веде за собою. Вдома затяг її у хлів, прив'язав до ясел, кинув команиці й заходить до хижі.

— Но, синку, що нового?

— Привів собі жінку.

— Та де є?

— Там у хліві! Їсть...

Мати відразу побігла у хлів. Дивиться, дівчина справді прив'язана до ясел.

Розв'язала заплакану дівку і веде до хижі. А Лука — за ними сміючись.

Та що тут чинити? Раз дівчину дали Луці за жінку, треба їх поженити.

— Най з одної жебрачої тайстри будуть уже дві,— вирішила мати.

Молоді побралися й почали ґаздувати. День поза день, час минав. Жіночка була робітна. Що сама не встигала, свекруха їй допомагала.

Тільки Луці не хотілося робити. Ходив собі, витріщивши очі. А як стара мати віддала богові душу, молода жінка не могла з лінивцем дати собі ради. Не жила, лише бідувала, бо Лука дуже тяжко прихилявся до якогось діла. Змагалася, аби в них було так, як у всіх людей.

— Знаєш що, Луко? — говорить раз жіночка.— Наші волики старі. Треба би обміняти.

— Як обміняти, обміняємо. Завтра поведу і продам.

Рано Лука воли на налигач і повів на торговицю.

Іде він, іде.