Читати книгу - "Трапила коса на камінь, Народні"

Був собі цар і мав одну доньку. Донька та була дуже красна і дуже розумна. Коли доросла, почало багато щонайкращих царевичів сватати її, але вона не хотіла за жодного вийти, бо всі їй видавались дуже дурними. Що батько наговоривсь їй — нічого не допомагало.

— Не піду та й не піду за такого дурня! — от і вся її мова.

— Але де ж ти візьмеш розумних, коли всі однакові? — говорив батько.

— То буду чекати, доки не трапиться такий, якого я хочу.

Чекає вона, чекає — царевичі приходять і відходять, але ні один їй не до вподоби. А один, син сусіднього царя, дуже сподобав собі ту царівну, але боявся приступити, щоб і його не відправила.

Далі, як батько почав дуже наполягати, щоб таки виходила заміж, вона зробила ось яку штуку. Зловила, вибачте, блоху і посадила її в глечик з маслом. Там блоха вигодувалась і виросла така велика, як добрий кіт. Тоді вона казала її убити, зняти з неї шкуру, виправити і зробити з цієї шкурки рукавички,— розуміється, все в найбільшій таємниці. Потім каже татові:

— Ну, тепер я сповню вашу волю і вийду заміж, але лише за того, хто вгадає, з чого оці мої рукавички зроблені.

— Добре, — каже батько і казав оповістити по всіх краях, що хто вгадає, з чого у царівни зроблені рукавички, той буде її мати за жінку.

Знов пустились королевичі і царевичі, як до меду, але де там — ні один не вгадає, а вона з усіх насміхається, гонить їх від себе.

А той сусідній царевич почув ту чутку і пригадав собі: «Щось-то мусить бути неспроста, коли так тяжко вгадати, з чого ті рукавички». Рад би і він піти та попробувати щастя, але боїться. «Ану ж не вгадаю — нажене тоді, і вся надія пропаде. Стій,— погадав собі,— треба взятися на хитрощі!»

Перебрався він за жебруючого діда і йде до міста, де та царівна. Зайшов там на ніч до якогось старого кушніра на краю міста. Ну, звичайно, зайшли в бесіду. Слово по слову, кушнір почав оповідати про царівну, яка-то вона гарна і мудра: штуку вигадала таку, що і світ не чував, і тепер насміхається над бідними паничами.

— Та яку штуку вигадала? — спитав той, ніби ні про що не знає.

— Так штуку,— відповів кушнір,— що казала вигодувати блоху, зняти з неї шкуру, а потім я ту шкуру вичинив і зробив їй з неї рукавички. От вона тими рукавичками всім паничам і забиває баки: котрий, каже, вгадає, з чого рукавички, за того піду. А котрий не вгадає, того наганяє з ганьбою.

— Постій,— гадає собі царевич,— тепер я тебе матиму! Але відплачу я тобі за твої насміхання!

На другий день іде він перебраний за жебрака до царських палаців і просить, щоб його завели до царівни, бо й він хотів би попробувати щастя. Слуги змірили його очима, що він такий шолудивий та обірваний, але вигнати його не могли, бо мали від царя гострий наказ допускати кожного. Входить він, а царівна навіть не дивиться на нього, наставляє йому руку, питає коротко:

— Вгадуй з чого це?

Він, розуміється, того не злякався, приступає, обмацує, обнюхує а далі й каже:

— Бодай ви, панунцю, здорові були, та це з блохи!

Вона скочила, як ошпарена, зиркнула на нього, а то дід-жебрак, шолудивий, обідраний. Господи, аж уся потерпла. Але що було діяти? Батько й міністри бачили все те, і годі їй було взяти назад слово.

— Ну, доню,— каже цар,— чого ти хотіла, те і маєш! Вибирала ти, вибирала, та й от що вибрала, бери ж тепер, що тобі бог судив!

Ну, вона бачить, що не жарти, піддається. Хочуть того жербака перебрати по-панськи, та ні, він ані руш.

— Я жебрак з діда-прадіда, куди мені до панських уборів! Який тут стою, такий і до шлюбу піду.

Що цар напросився, що царівна налютилась і наплакалась — ніщо не помогло, мусила-таки з жебраком шлюб брати. А скоро по шлюбі і каже жебрак до неї:

— Ну, тепер ваше панування скінчилося, тепер ви переходите на мій хліб і мусите йти зо мною по жебраний хліб. Скидайте свої панські шмати й убирайтесь в таке, в якому я ходжу, бо в нашому стані панські убори не до лиця.

Знов просьби, знов плачі — ні, непорядна година з жебраком, як уперся, так при своєму і став. Вже цар давав йому і гроші, і поле, і хати — так ні, не хоче та й не хоче.

— Я дід-жебрак, і не треба мені від вас нічого. Тільки жінку я від вас беру, бо вона мусить іти зо мною, а свої добра сховайте собі! Моє добро — торба та палиця, більше ніякого добра мені не потрібно!

Тоді цар розгнівався страшно на зятя і на доньку та й каже:

— Га, коли так, то ідіть же собі куди хочете, і не показуйтесь мені на очі, і не признавайтеся до мене! Не хочу ні чути, ні знати про вас!

А жебракові це й байдуже. Він почепив собі і жінці по дві торби на плечі, палиці в руки, та й пішов з нею в світи по жебраний хліб.

Ішли вони, ішли, аж зайшли до того міста, де був батько того царевича, а її чоловіка. Царевич вибрав собі якусь нужденну хатку на краю міста, ліплену з глини, з одним віконцем, та й каже до жінки:

— Оце хата мого діда й прадіда — тут будемо жити. Я буду ходити по селах і містах за хлібом, а ти будь дома, вари, пери, пряди сусідам за гроші, бо гріх і тобі задарма хліб їсти.

Живуть вона так день за днем. А він рано встає, торби за плечі — та й хильцем-хильцем до царського двора, до свого батька. Розповів батькові все, яка йому вдалася штука і яка добра жінка з тієї царівни вийшла, як його слухає й любить, старий цар так утішився, що й не сказати.

Ну, загадали вони аж тепер справляти велике царське весілля. Листи розписують до всіх царів і королів, щоб з'їздилися на гостину, а в дворі ріжуть, печуть, смажать таке, що запах аж по цілому місту йде.

Отже ж, одного вечора приходить той царевич до своєї халупи, до жінки, приносить дещо хліба, але мало. Вона дає йому якусь бевку, він того не хоче їсти.

— Чому ти чогось ліпшого не вариш?