Читати книгу - "Час настав, Костянтин Матвієнко"

Костянтин Матвієнко

ЧАС НАСТАВ

Зв’язок мобільний — справжнє диво, мандрівка в часі з ним можлива

Ранок, що приходить на зміну такій ночі, зовсім не зобов’язаний бути добрим. Не слід було вчора, на ве­чірці у ніч проти п’ятниці, змішувати міцне вино, мар­тіні та коньяк, заїдаючи оте усе суші з шоколадом. Не треба було взагалі йти на ту гулянку до Ляльки. І пого­тів — зважати на дошкуляння Борьки Кравця на пріз­висько Крава. Той син міського чиновника середньої руки, маючи себе за велике цабе, увесь вечір кепкував з Аскольдових немодних штанів та стародавньої мобілки. Насамкінець, уже надворі, сп’янілий Крава, сі­даючи до поданого його персональним водієм срібляс­того «Пежо», зневажливо кинув:

— Інтелігентам корисно гуляти пішака свіжим повітрям — здоров’я зміцнювати. А то раптом захворіють, а грошей на «безкоштовну» медицину у них нема. Хто ж вітчизняну історичну науку просуватиме? Ще не дай боже мені доведеться!

М’яко клацнули дверцята, і автомобіль по підмер­злому лютневому снігу виїхав на бульвар Лесі Україн­ки. За спиною Аскольд почув притишений сміх дівчат, які чекали на свої таксі. Мовчки кивнувши на прощан­ня, він пішов холодним темним містом до себе на Кос­тьольну.

Аскольд Четвертинський, високий чорнявий хло­пець, третьокурсник історичного факультету Київ­ського університету, вийшов із тісного вестибюля станції метро «Арсенальна» назустріч різкому ран­ковому вітру. Чекати ранкового тролейбуса — справа тривала, тож довелося по слизькій київській плитці, якою замостив центр міста мер Хмельченко, йти до Лаври пішки.

Ще навесні, 25-го травня, у цьому найдав­нішому на Русі монастирі обвалилася стеля Ближніх печер. Уперше за їхню тисячолітню історію. Студентам-історикам випала нагода добровільно-примусової позачергової археологічної практики. Звісно, більшос­ті Аскольдових однокурсників було нецікаво годинами носити відрами важкий лесовий[1] ґрунт на поверхню ли­ше за 30 гривень на день. Та для нього це була добра нагода ближче поспілкуватися з одним із провід­них археологів країни професором Довжиком. Студент давно прагнув потрапити у ту частину лаврських підзе­мель, куди нові ченці майже припинили доступ вче­ним. Лише така гучна науково-культурна катастрофа, що сколихнула вчені кола всієї Європи, змусила архіє­пископа Савла (Ворону), намісника монастиря, дозво­лити провести дослідження зони обвалу.

Парубок пройшов верхнім парадним подвір’ям повз Велику дзвіницю та Успенський собор і спус­тився до Хрестовоздвиженської церкви на Ближніх печерах. Вітання з молодим послушником, що при­бирав у храмі, традиційно лишилося без відповіді — той лише пробурмотів собі під носа щось сердите. Стрімкі сходи та похилий коридор за старовинними залізними дверима освітлювалися лише тьмяними ліхтарями при самій підлозі та кількома лампадами над скляними віками домовин зі святими мощами. Тому доводилося завжди брати з собою кишеньково­го ліхтарика. Підземною вулицею Батиєм убієнних молодий історик пройшов до місця провалу, де вже порався професор Юрій Вікторович Довжик. Йому допомагала молода аспірантка Христина Шпак. Руда купа обваленого лесу майже сягала стелі білого кори­дору. Акуратно розбираючи завал, учені насипали у великі цинкові відра пересіяний у решеті ґрунт, а зав­данням Аскольда було носити його нагору та висипа­ти на схилі, у монастирському садку.

— Привіт аристократам! — привітався професор з Аскольдом, розтираючи грудку лесу у довгих міцних пальцях.

— Між іншим, Аску, запізнюватися — не зовсім шляхетна звичка, — уїдливо додала Христина, по-па­нібратському, як на викладача, вживши Аскольдове прізвисько.

— А за копійки гарувати тут, та ще й терпіти знева­гу попівських служок саме належить князівським на­щадкам, — сумною усмішкою пом’якшив задерикува­ту відповідь Аскольд.

Ще з першого курсу йому дошкуляло власне прі­звище. Четвертинські — стародавній князівський рід, що походить аж від Рюрика. Та ще й рідкісне, як на наш час, ім’я Аскольд додавало цікавості до нього. Викладачі не раз розпитували про поход­ження його родини. Батька Аск не пам’ятав. Мати лише розповідала, що він дуже цікавився історією та належав до родини корінних киян. Мріяв отри­мати фахову історичну освіту. Але його батьки, тобто Аскольдові дідусь та бабуся, були засуджені за антирадянщину та український буржуазний на­ціоналізм ще на початку 70-х. Виховувала Аскольдового батька тітка, яка, не маючи власних дітей, усю свою любов віддавала племінникові. Во­на працювала викладачем у престижній музичній школі в центрі Києва, мала гарні зв’язки і доклала величезних зусиль, аби влаштувати племінника на «придворний» історичний факультет Київського університету. Та наявність у родині ворогів народу міцно зачинила двері цього закладу перед юнаком: його завалили на вступних іспитах. Аскольдів батько влаштувався працювати в Музей історії Ки­єва двірником. За рік одружився, і майже одразу потрапив до армії служити в Афганістані. Від нього надійшов лише один лист, а невдовзі родину пові­домили про «загибель при виконанні інтернаціо­нального обов’язку». Батькова тітка померла з го­ря, Аскольда мати виростила сама. Єдиний син та викладацька робота на кафедрі української філоло­гії Університету склали головний сенс її життя.

Аск присів над розкладеними на шматку поліетиле­ну рештками кісток та невеликими уламками дубових і кипарисових домовин.

— Імовірно, десь тут проходив невідомий нам кори­дор. Земля, просівши, обвалила стіну між пізніше про­копаним ходом та нішею, або й галереєю, яку, воче­видь, ще ніхто не досліджував. Маємо шанс знайти щось цікаве. Ці дошки можуть виявитися залишками доволі старих поховань. — Професор напрочуд спокій­но описував ймовірність наукового відкриття.

Проте Христина, яка віднедавна нерівно дихала до Аскольда, або, як кажуть його однокурсники, «запала» на хлопця, спробувала нагадати, що й вона маленький начальник:

— Нема чого сидьма сидіти! Ми вже давно всі відра заповнили. Тож ноги в руки, і ставай, студенте, до ін­телектуальної праці.

Голова після вчорашнього ще трохи боліла, але він звично підхопив свій таки важкуватий вантаж і подав­ся до виходу.

Дорогою пригадав розповідь університетського викладача курсу історії релігії про те, як взимку 1988 року, коли святкували тисячоліття Хрещення Русі, відомий київський археолог Віктор Харламов зробив унікальне відкриття на Дальніх печерах Лав­ри, розкопавши келію святого Феодосія Печерського[2]. Тоді церковники ще не отримали у цілковите розпорядження нижню територію Лаври, і вчені мали змогу досліджувати архітектурні й археологічні пам’ятки. Чого варті лишень маловідомі Варязькі печери! Вони розташовані поряд із Дальніми і були викопані ще у дохристиянський час. Ця земля при­ховує ще не одну таємницю...

Зо два роки тому в Інтернеті активно обговорюва­лася чутка, що нібито під час поїздки до Астрахані Московському патріархові уві сні з’явився сам свя­тий Феодосій Печерський і докоряв за поведінку су­часного духовенства, його політиканство та агре­сивну позицію у споконвічному для цієї церкви ук­раїнському питанні. Патріарх тоді сильно захворів. Чутки набрали сили. Церковна прес-служба мусила виступити зі спростуванням. Звісно,