Читати книгу - "Відтепер я – твій меч, Гжендович"

Ваєвський Анджей

Відтепер я твій меч

Пролог

Сивий, згублений віком, старий схилився над пергаментом, старанно виводячи каліграфічну в'язь. Виснажене зморшкувате обличчя скрасила легка посмішка, що виражає невагомий смуток. З-під пера народилися слова:

"Благословенні землі Таридата, оспіваного у віках. Великий народ, що живе заповідями Бога і Отця нашого Тарида і брата його Азіта. Багаті, щасливі люди, обласкані світлом Святого слова, від гір Фуградських на півночі та сході до морів Ширамських на заході та півдні. , родючі землі, щедрі народи і мудрі правителі, об'єднані єдиною вірою.Запорукою цієї єдності — Біла Цитадель жерців-ченців, що несе Святе слово, і Червона Цитадель жерців-войовників, що зберігає кордони від варварських набігів через гір.Дві могутні імперії просторах Таридата, ставши непорушним заслоном: Рагард — непрохідними лісами і могутніми воїнами півночі, Мадерек — спекотною пустелею і невтомними вершниками півдня.На стику двох імперій, під їх невсипущим захистом, туляться крихітні королівства-князівства.Елегією протікають дні і ночі королів та принців, ось уже дві з половиною тисячі років народжуючи казки…"

Літописець на мить прикрив очі, ніби уявляючи те, про що пише, перо знову пройшло по паперу:

"Чарівні казки про прекрасних принців і принцес, врятованих цими самими принцами. Адже як воно завжди виходить? Жила одна принцеса, і було у неї чотири брати. Але напав злий ворог, всіх повбивав і взяв прекрасну принцесу в полон. так, прекрасний принц, ворогів усіх знищив, полонянку звільнив, закохався-одружився, і жили вони довго і щасливо.

Старий перечитав написане, ще раз усміхнувся, скомкав пергамент і пробурчав:

— Тільки зовсім не казка вийшла. І точно не про "довго та щасливо". Наша оповідь про справжнє, наша оповідь про короля.

На новий аркуш лягли нові рядки.

Сідерім, рік 2540

— На щастя, рідна, близнюки завжди на щастя, — Ердар Сідеримський схилився до дружини, цілуючи у верхівку. Мала подяка за двох здоровеньких немовлят. І нехай питання успадкування давно вирішене, нехай ці двоє стали четвертим і п'ятим у черзі на трон крихітної держави, але король був щасливий. Він бачив добрий знак у тому, що королева народила близнюків.

— Не інакше як до звеличення країни, — усміхнувся лікар.

Новонародженого принца було названо воістину королівським ім'ям Садар, що з мадерекського прислівника означало "Божественний мечник", принцесу ж назвали Сейдар - "Прославлена ​​богом".

Жителі Сідеріму відрізнялися від найближчих сусідів-імперців. Мадерани, діти пустелі, були чорноволосі та чорноокі, їх шкіру давно висмуглило пекуче сонце. Сидеріани нещодавно жили високо в горах, і до підніжжя переселилися лише три століття тому після сильного землетрусу, що зруйнував поселення вщент. Світловолосі та світлоокі, вони більше були схожі на сіверян, хоч і були корінними жителями півдня з його традиціями та звичаями. Від суворих вільних вітрів маленькому народу залишилося лише місто у невеликій долині. І гордість. Найближчі сусіди — такі ж невеликі королівства-князівства — посміювалися над горцями, мовляв, чого пишуться, не імперія ж, але сидеріани продовжували наполягати на невиправданій пишноті, щоразу нарікаючи дітей все більш химерними іменами. Королівське подружжя не залишилося осторонь традиції, що склалася, вдаючи,

Природа зіграла з близнюками злий жарт. Втім, такий жарт вона провертає майже з усіма різностатевими двійнятами. З раннього віку стало зрозуміло, що принцу Садару дістався м'який і чуйний характер, ніжні риси обличчя і миролюбність, тоді як Сейдар ввібрала в себе, здавалося, весь войовничий дух гірського народу і, не в приклад братику, звикла до ратної справи з молодих нігтів. Звичайно ж, принца теж муштрували, але він завжди програвав сестричці, аж надто грізної, як для дівчинки. І все ж таки брат із сестрою були настільки схожі, що розрізняли їх лише завдяки довгій косі Сейдар, яка не сміла зрізати волосся за звичаями свого народу.

Сидеріани спокійно прийняли те, що у майбутньому король Ердар пророкував обом близнюкам місце воєводи королівства. Одне на двох. Він свято вірив у те, що розділяти дітей не можна. Коли дівчинці виповнилося вісім років, і правителі сусідніх земель почали засилати сватів, бажаючи поріднитися з Сидеримом, король відкинув усі пропозиції, сказавши, що дочка його особлива, і тільки брат їй зможе вибрати нареченого, але не раніше, ніж сам стане дорослим. Чи то не подумав правитель, що до того віку ніхто не зацікавиться принцесою, чи свідомо прирікав дівчинку на самоту. Можливо, так оберігав дівчинку, розуміючи, що вона виросте далеко не красунею, а продавати з політичних причин єдину дочку не хотів.

— Не плач, Садаре, я з тобою, — сестра тримала брата за руку, поки йому перев'язували чергову садна, отриману на тренуванні.

— Я не плачу. Але краще ти стала б мною.

— Можу стати твоїм мечем, — усміхнулася дівчинка, натякаючи на те, що завжди поставала на його захист.

Мадерек, рік 2549

Надривний плач немовля порушив тривожну тишу імператорської опочивальні. Зітхання полегшення вирвалося в небагатьох присутніх. Виснажена багатогодинними важкими пологами імператриця змогла відкинутися на подушки, відпочиваючи. Імператор вимучено посміхнувся. Третій принц своєю появою завдав багато клопоту. Літній палацовий лікар стомлено схилився над дитиною, надтріснутим голосом підтвердивши: хлопчик. І раптом схлипнув.

— Лікарю, щось не так? — тривожно спитав імператор.

- Все не так. Прокляття, — тремтячим голосом відповів старий, розвернувшись до повелителя і показуючи новонародженого, що замовк. Снігово-біле волосся найтоншим пухом покривало голову немовляти. Рубиново-кривавими сполохами на блідому дитячому личку фарбувалися очі.

Стародавнє прокляття увійшло до імператорського палацу, примушуючи тих, хто зібрався в опочивальні, зіщулитися від передчуття біди, яку завжди несли з собою немовлята-альбіноси. Недоторканні – так їх називали. Мало кому з них вдавалося вижити, ніхто не наважувався вирощувати таку дитину. Але все ж таки це не дитина селянина, а принц, син правителя Мадерека: його не викинеш в яру помирати. Імператриця закрила обличчя долонями, тихо заскуливши. Імператор шумно видихнув. Біда прийшла, коли не чекали.

— Нікому не торкатися дитини. Я зможу навернути прокляття на благословення. Мені потрібний той, хто понесе немовля, — впевнено пролунав голос жерця, єдиного, хто не розгубився і не злякався побаченого.

- Я старий. І якщо так треба, то я помру, щоб врятувати імперію від прокляття, — надламано промовив лікар, він-то встиг доторкнутися до немовля, що принесло лихо.

— Ти справді зможеш це зробити, Кирите? — хапаючись за надію, тихо спитав імператор.

- Так зможу. Старий з дитиною підуть за мною. Цей хлопчик… стане порятунком для імперії, — жрець різко розвернувся, рукою подав знак лікареві слідувати за ним і вийшов із опочивальні.

Розділ перший

Сідерім, рік 2565