BooksUkraine.com » 📖 Любовні романи » Я заберу свою дочку, Олександра Багірова 📚 - Українською

Читати книгу - "Я заберу свою дочку, Олександра Багірова"

163
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Я заберу свою дочку" автора Олександра Багірова. Жанр книги: 📖 Любовні романи / 📖 Сучасний любовний роман. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!
Електронна книга українською мовою «Я заберу свою дочку, Олександра Багірова» була написана автором - Олександра Багірова, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "BooksUkraine.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "📖 Любовні романи / 📖 Сучасний любовний роман".
Поділитися книгою "Я заберу свою дочку, Олександра Багірова" в соціальних мережах: 
- Мамо! Хто цей дядько? - дочка з цікавістю розглядає незнайомця.
Якби я знала, що відповісти.
- Я твій батько, - впевнено заявляє дивний мужик.
- Нісенітниця! У моєї дочки є батько, - мій голос тремтить.
Погляд його залізних очей пробирається в душу. Непідконтрольний страх сковує тіло.
- Я більше скажу, - незнайомець перегороджує мені дорогу, - Тут живе, - вказує на мій живіт, що ледве округлився, - Мій син.
- Ви ненормальний, - не питаю, стверджую. – Я вас уперше бачу! – по хребті біжить холодний піт.
- Тепер я надовго у твоїм житті, звикай…

Історія про Стаса "Сім'я у борг"

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 20
Перейти на сторінку:
Розділ 1

- Збирай свої манатки і забирайся геть з моєї квартири! - лунає голос чоловіка з коридору.

- Дорогий! Що в тебе за жарти? - виходжу з кухні, витираю рушником руки.

Я щойно закінчила готувати вечерю. Все як Веніамін любить, запечений лосось, рис, овочі на пару.

- Ти мені більше не потрібна, - заявляє з кривою усмішкою.

- Ти на мене образився? Чи я щось зробила не так? – питаю тремтячим голосом.

Нічого не розумію. Мій мозок відмовляється сприймати його моторошні слова. У грудях розповзається пекучий біль.

Ще вранці чоловік бажав мені доброго дня, цілував на прощання. Що могло статися протягом дня? Він мене розігрує? Чи зриває свою злість? У нього так іноді буває.

- Все, Любко. Ти суцільне непорозуміння у моєму житті, - відштовхує мене плечем і проходить на кухню.

Похитуюсь. Ледве стою на ногах. Хапаюся за стіну. До горла підступає гіркота, нудить. Але ж токсикоз уже позаду. Не можна втрачати свідомість. Потрібно розібратися і все з'ясувати.

- Веня, проблеми бувають у всіх пар, - голос тремтить, на очі навертаються сльози. - Ми впораємося…

- Не полощи мені мізки. До печінки мене дістала, – відмахується від мене. Сідає на стілець, байдужим поглядом окидає вечерю на столі.

Чоловік любить все гаряче, лише приготоване. Розігріте він не їсть. І я щоразу намагаюся його дивувати і балувати.

- Але ... у нас ... ж, - тремтяча рука лягає на живіт, що ледь округлився, - Діти ...

- І що? – нахабно заявляє.

- Ми сім'я, - з моїх губ зривається жалібний писк. – У вогонь та у воду завжди разом.

- Ідіотко, це була фразочка для журналістів, - закидає голову назад і регоче.

Боляче, як же боляче. За що такі приниження? Притуляюсь до холодильника, ноги ватяні, у голові гул.

- Що з тобою сталося, Веніамін? Де той чоловік, за якого я виходила заміж? – схлипую.

- Ти мені була потрібна для передвиборчої кампанії. А зараз прикидатися немає сенсу, - кривиться, - Все просто, Любаня, - у голосі зневага.

Дивиться на мене, як на пусте місце. Він не міг так змінитись за кілька годин? Так, мій чоловік не є ідеальним. Але зараз його поведінка – це за межею мого розуміння.

- А діти? Їх ти теж просто так викреслиш із життя? – дивлюся у його безсоромні очі.

- Діти ... пф, - морщить ніс. – Я можу запліднити сотню баб, так що мені кожну дитину визнавати? А ти навіть завагітніти по-людськи не змогла. А Надька ... я взагалі мовчу, - спльовує прямо в запеченого лосося, - Помилка природи.

- Як ти смієш?! - У мене очі кров'ю наливаються. Зуби стукають, холодний піт ллється по спині. – Дитина у лікарні! Вона нещодавно перенесла найскладнішу операцію!

- Яку сплатив я! Вважай, викинув бабки на вітер, - б'є кулаком по столу, аж тарілки підстрибують. – Вона все одно… ну того… скоро… - розводить руки убік, - Пшик…

Все моє терпіння лопається. Підлітаю і вліплюю йому дзвінкий ляпас.

- Не смій так говорити про мою дочку!

- Правда, Любаня, вона не завжди приємна, - відштовхує мене. Дивом виходить встояти на ногах.

- Чи не боїшся, що я цю правду журналістам викладу?

Мені до ломоти в тілі хочеться завдати йому болю. Будь-якого. Розтоптати, знищити! Його слова ріжуть живцем. Душа розривається на шматки. Де взяти сили це витримати?

- Викладай, - регоче. – Моя політична кар'єра обламалась. Усі старання коту під хвіст. А ще й тебе терпіти вагітну, із хворою дівкою – це конкретний перебір. Я пас.

- Тварюка! - мотаю головою.

Невже це був фарс? Весь наш шлюб добре відіграна вистава?

– Амеба! Навчилася біля плити стояти, а як чоловіка собою зацікавити – тут фіаско. Ти глянь на себе? Навіщо мені твоє куховарство, якщо від одного твого вигляду хочеться відвідати туалет?

- Заткнися! – кричу з надривом.

Мені треба піти. Бігти. А ноги не слухаються. Живіт тягне. Мені не можна нервувати, це шкодить дитині. Але істерику не вдається вгамувати.

- Зав'язуй із соплями. Вали. Манатки можеш забрати. Це все. Більше ні копійки від мене не отримаєш, - рукою змітає всю вечерю зі столу.

Мої старання летять на підлогу. Тарілки, фужери, кружки, все розбивається. Дивлюся на уламки. Ось він підсумок мого життя. Я така сама розбита чаша. Мене більше не склеїти.

- Мені від тебе нічого не треба... але діти... - жалібно схлипую.

Ненавиджу себе за це. Але в даному випадку я повинна думати про донечку та синочка у мене в животі. Чоловік нас повністю забезпечував. У мене нічого немає.

- Як підібрав тебе на смітнику, туди тобі і дорога. Може, хто й пошкодує вагітну й облізлу, - піднімається зі стільця і ​​проходить повз мене.

Дістає мобільний із кишені. Набирає номер.

- Янголе мій, як щодо романтика сьогодні ввечері? – щебече ніжним голосом.

Говорить голосно. Мені все чутно.

- Ооо! Чудово! А в мене якраз привід для свята є. Нарешті викинув сміття з хати.

Сповзаю на підлогу. Сиджу посеред осколків та розкиданої їжі. Майбутнє, плани, надії він розтоптав усе. Відчуваю себе цим самим сміттям. До всіх «сюрпризів» чоловік ще й знищив мою самооцінку. Хотів роздавити мене? У Веніаміна це добре вийшло.

Коханка... А скільки їх було за наше життя? Закушую губу. Він зраджував мені. Грав у свої ігри. Біль спазмами здавлює серце. Не можу рухатись. Сльози опалюють як кислота. Дихати нема чим. Повітря ніби отруєне.

- Чого розсілася! Ворушись, убоге створіння! - заглядає на кухню.

Звідки в людині стільки жорстокості?

- За що? – шепочу. Не йому, собі.

Навіть якщо почуття охололи. Хоче розлучитися. Можна ж зробити все нормально, як людина, а не тварина.

– За втрачені роки життя! - піднімає вказівний палець до стелі.

Кожна фраза як удар ножем. В серце. До криків, судом, синців.

- Іди! Мовчи! Не чіпай мене! – голос зривається.

- Ідеш ти, Люба, - голосно сміється.

Мене перекручує. Сміх по нервах проходить.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 ... 20
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я заберу свою дочку, Олександра Багірова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Я заберу свою дочку, Олександра Багірова"
Біографії Блог